Але дзьоб твій напіврозтулений завжди зі мною.
Його нутро таке тілесне й любовне,
Аж на шиї волосся мені стає сторч від
Спорідненості й твого екстазу.
Тоді чекаю в сінях ополудні,
Бачу уста коло мідних левів
І торкаюсь оголеної руки
Під запахом криниці та дзвонів.
Монжерон, 1959
Повинен, не повинен
Чоловік не повинен любити місяць.
Сокира в його руці має лишатись важкою.
Сади його повинні пахнути гнилими яблуками,
В міру заростаючи кропивою.
Чоловік, говорячи, не повинен
Уживати слів для нього дорогих
Ані розлущувати зерна,
Аби побачити, що там усередині.
Не повинен кидати крихти хліба ані плювати у вогонь
(Так принаймні вчили мене в Литві).
Коли ступає на мармурові сходи
Хам, нехай старається вижолобити черевиком щербину,
Як нагадування, що сходи не довговічні.
Берклі, 1961
Поставлять там екрани
Поставлять там екрани й наше життя
Будуть показувати від початку і до кінця,
З усім, що ми встигли забути, здавалося б, назавжди,
І нарядами епохи,
Що були б просто смішними й жалюгідними,
Коли б не ми їх носили, не знаючи інших.
Армагедон чоловіків і жінок.
Марно кричати: я їх кохав,
Кожне видавалося мені
Дитям бажаним і спраглим ніжності,
Я любив пляжі, басейни й клініки,
Бо там вони кість моєї кості, м’ясо мого м’яса.
Співчував їм і собі, але це тепер не захистить.
Закінчені слово й думка, посування склянки,
Відвертання голови, пальці,
Що розстібають сукню, блазнювання,
Оманливий жест, споглядання хмар,
Убивство задля наживи: лише це.
І що з того, що відходять, дзвонячи дзвіночками
При кісточках, що входять так повільно до вогню,
Який забрав їх і мене? Гризи, якщо маєш, пальці,
І знов оглядай, що було, від початку і до кінця.
Берклі, 1964
Дифірамб
Так багато бачили ми на землі, а малахітові гори
при заході сонця зустрічаємо,
як завжди, з піснею та поклоном.
Кличе той самий весняний танок, коли поміж обвалів
базальтових скель зграї птахів пірнають
у прозорі води затоки.
І видра морська зблискує перетинчастою лапою,
вилежуючись у піні коло Пойнт Лобос.
А в пітьмі, з дна димних ущелин, сяє червінь азалії.
Нічого не додалося, нічого не втратилося,
непорушний, досконалий, недоторканий світе.
Не збереглася пам’ять бодай про щось,
що напевно було б нашим.
Мелодія губної гармоніки, здалеку, з непевних років,
чи стежка, на яку ми впали, поєднані поцілунком.
Тонкий льон прядок, в засіках яблука та зерно,
темнаві кола на грудях кузинки Антольки.
Стрекотання автоматів на рівнині, поритій
протитанковими ровами,
під роздертою заслоною похмурого світанку.
Хто підтвердить, хто скаже: «моє» про марний,
марний, насилу випрошений сон?
З хрустом ренесансових суконь ідуть наші померлі,
озираються й прикладають пальця до уст.
Їхні приятелі в обладунках засіли за шахівниці,
відставивши вбік закриті шоломи.
А сила любові, живе золото в крові,
знищує на віки наше порожнє ім’я.
Берклі, 1965