Твій голос
Проклинай смерть. Вона несправедливо нам визначена.
Благай богів, хай дадуть легке помирання.
Ким ти є — трохи амбіцій, пожадливості й марень
не заслуговують на кару предовгою агонією.
Не знаю лише, що ти можеш зробити,
сам, зі смертю інших,
дітей, облитих вогнем, жінок, уражених шротом,
осліплих вояків,
яка триває багато днів, тепер, тут, коло тебе.
Бездомна твоя милість, німе твоє слово,
і боїшся вироку за те, що нічого не зміг.
Берклі, 1968
Закляття
Прекрасним є людський розум і непереможним.
Ані ґрати, ні дріт, ні викидання книжок у жорна,
Ні вирок вигнання нічого проти нього не вдіють.
Він установлює в мові загальні ідеї
І веде нашу руку, саме тому ми пишемо з великих літер
Правда і Справедливість, а з малих — брехня і кривда.
Він понад тим, що є, здіймає те, що бути повинно,
Ворог розпачу, друг надії.
Він не знає ні елліна, ні юдея, ані раба, ані пана,
В керування віддаючи нам спільне господарство світу.
Він із плюгавого ґвалту замучених слів
Рятує думки ясні та суворі.
Він говорить нам, що все є завжди новим попід сонцем,
Розкриває долоню затвердлу того, що вже здійснилось.
Чудовою і молодою є Філо-Софія
Й споріднена з нею поезія в Добра на службі.
Природа щойно вчора святкувала їхнє народження,
Звістку про що горам принесли єдиноріг і луна.
Славною буде їхня приязнь, час їхній не має кордонів.
Їхні всі вороги прирекли себе на загибель.
Берклі, 1968
Так мало
Так мало сказав.
Короткі дні.
Короткі дні.
Короткі ночі.
Короткі роки.
Так мало сказав.
Не встиг.
Серце моє втомилося
Захватом,
Розпачем,
Старанністю,
Надією.
Паща левіафана
Змикалася на мені.
Голий лежав на берегах
Безлюдних островів.
Потягнув мене за собою в безодню
Білий кит світу.
І тепер я не знаю,
Що було насправді.
Берклі, 1969
Завдання
З тривогою й трепетом думаю,
Що знайшов би виправдання своєму життю,
Лише б коли зважився на публічну сповідь,
Викриваючи шахрайства, власні й моєї епохи:
Ми могли озиватися скрекотом карликів різних та бісів,
Але чисті й гідні слова нам були заборонені
Під загрозою такої суворої кари, що коли хтось
Вимовляв з них бодай одне,
Сам себе вважав утраченим після цього.
Берклі, 1970
Дар
День такий щасливий.
Туман розсіявся рано, я працював на городі.
Колібрі висіли над квіткою каприфолю.
Не було на землі речі, якої б хотів.
Не знав нікого, кому варто було б заздрити.
Що сталось поганого, забув.
Не соромився думати, що я той, ким я є.
Не чув у тілі жодного болю.
Випроставшись, бачив блакитне море й вітрило.
Берклі, 1971
Втеча
Коли місто спалене лишали ми за собою,
На шляху польовім до неба здіймаючи очі,
Я казав: «Хай сліди по нас заростають травою,
Хай у вогні замовкають голоси пророчі,
Хай померлі померлим розповідають, що сталось,
Нам судилось новий народ народити по цій пустелі,
Вільний від зла і щастя, яким десь там спалось.
Ходімо». А меч вогняний відчиняв для нас землі.