Сиділи в холі за малим столиком біля вікна. Клерфе роззирнувся.
– Хіба тут лише самі хворі?
– Ні. Є також здорові, які провідують хворих.
– Ну, звичайно! Оті, що з блідими обличчями, то хворі?
– Ні, то якраз здорові! – Ґольманн розсміявся. – А бліді вони тому, що приїхали зовсім недавно. Натомість ті засмаглі, як спортсмени, то хворі, які перебувають уже віддавна.
Офіціантка принесла склянку помаранчевого соку для Ґольманна й малу карафку горілки для Клерфе.
– Як довго думаєш тут залишитися? – запитав Ґольманн.
– Кілька днів. Де б я міг оселитися?
– Найкраще в «Палас Готелі». У них там добрий бар.
– А звідки ти про це знаєш?
– Ми ходимо туди, коли час від часу вдається нам звідси чкурнути.
– Чкурнути?
– Так, часом уночі, коли ми хочемо відчути себе здоровими. Це, правда, заборонено, але краще вже похмілля, ніж безрезультатні дискусії з Богом, чому людина хворіє. – Ґольманн витягнув із кишені на грудях плескату пляшку й долив до своєї склянки трішки алкоголю. – Це джин, – пояснив він. – Теж помагає.
– Вам не дозволяють пити? – запитав Клерфе.
– Цілковитої заборони нема, але так зручніше. – Ґольманн сховав пляшку до кишені. – Тут на горах трохи впадаєш у дитинство.
Перед входом зупинилися сани. Ті самі, які Клерфе зустрів на шосе. Із них вийшов чоловік у чорній хутряній шапці.
– Знаєш, хто це? – запитав Клерфе.
– Ця жінка?
– Ні, чоловік.
– Якийсь росіянин. Зветься Боріс Волков.
– Білий росіянин?
– Так. Але для різноманітності не колишній великий князь, хоч і далеко не бідний. Його батько, мабуть, своєчасно відкрив рахунок у Лондоні, але невчасно покинув Москву, його розстріляли. Дружині й синові вдалося вирватися. Вона мала, либонь, ушиті в корсеті смарагди завбільшки з горіх. У 1917 році носили ще корсети.
Клерфе розсміявся.
– Ти справжнє детективне бюро! Звідки ти все це знаєш?
– Тут люди швидко довідуються про себе все, – відказав Ґольманн із відтінком гіркоти в голосі. – За два тижні, коли закінчиться сезон лещетарів, село на решту року знову стане пліткарською глушиною.
Біля них протиснулися між столиками кілька зодягнених у все чорне курдуплів, які жваво розмовляли між собою іспанською.
– Як на мале село товариство здається доволі міжнародним, – зауважив Клерфе.
– Бо таке і є. Смерть так і не стала шовіністкою.
– У цьому я б не був такий певний. – Клерфе кинув оком на двері. – Вона дружина цього росіянина?
Ґольманн озирнувся.
– Ні.
Росіянин і жінка увійшли досередини.
– Невже ці обоє теж хворі? – запитав Клерфе.
– Авжеж. Але не виглядають на таких, правда?
– Ні.
– Часто так і є. Упродовж якогось часу людина виглядає квітучою. Потім уже ні, але тоді перестає з’являтися публічно.
Росіянин і жінка зупинилися біля дверей. Чоловік наполегливо щось переконував. Вона вислухала його, після чого енергійно труснула головою і швидко пройшла у глиб холу. Чоловік провів її поглядом, вичекав хвилину, а відтак вийшов і сів у сани.
– Либонь, посварилися, – промовив Клерфе не без задоволення.
– Такі сцени трапляються тут щохвилини. З часом тут кожен трохи божеволіє. Психоз табору військовополонених. Пропорції міняються місцями, дрібниці набирають ваги, а важливі речі стають другорядними.
Клерфе уважно поглянув на Ґольманна.
– У тебе також?
– У мене також. Не можна безперервно витріщатися в один пункт.
– Ці двоє мешкають тут?
– Жінка. Чоловік мешкає поза санаторієм.
Клерфе підвівся з-за столика.
– Поїду в готель. Де ми могли б разом повечеряти?
– Тут. У нас є їдальня, у якій дозволено пригощати гостей.
– Добре. О котрій?
– О сьомій. Бо о дев’ятій я мушу бути в ліжку. Як в інтернаті.
– Як у війську, – сказав Клерфе. – Або перед перегонами. Пам’ятаєш, як у Мілані наш командир заганяв нас до готелю, як курей до курника?
Обличчя Ґольманна проясніло.
– Ґабрієлі? Він ще в ділі?
– Звичайно. Що з ним могло статися? Керівники вмирають у ліжку, як генерали.
Жінка, яка була з росіянином, повернулася і попрямувала до виходу, але її затримала якась сива жінка й тихо сказала щось гострим тоном. Жінка не відповіла й озирнулася. Хвильку повагалася, врешті зауважила Ґольманна і підійшла до нього.