Пірнання, плавання — це теж як планерування. Розтинаєш гущу води, наче ріжеш хмари. Тамуєш дихання, мовби ти в розрідженій атмосфері…
.. А коли йдеш на дно — ти наче підбитий фашистом літак…
Василько зазнав і цього — йти на дно.
Узявся перепливати річку, прив'язавши до спини весло. Але на той берег, де чекали хлопці з човном, доплисти не вдалось. Підступне латаття, таке гарне, біло-порцелянове, ненароком оперезало весло. Зчепилося з ремінцем, потягло в свої нетрі… Вже які «мертві петлі» виробляв — іще більше заплутувався. Ще трохи — і відчайдушний «льотчик» навіки «спікірує» годувати раків!..
Добре, що недалеко рибалив біївецький дядько!
…Тому дядькові й завдячує життям семикласник Василь, по-вуличному — Сурмилівський (мамина мама Варвара була Сурмило), майбутній поет Василь Симоненко…
Утім, киснути влітку на річці не геройство, а задоволення. Взимку скупатись — ото б! А то лише гасають на шкільних лижах, на саморобних дерев'яних, підбитих дротом ковзанах та «літають» на шалено розкручених «крутилкою» санках.
Узимку чи не взимку, але якось Василь із Олексієм Щербанем та Андрієм Туром постановили скупатися восьмого березня.
Посановили — зробили! Не вспіли й до середини доплисти, як нагодився одноокий Коля' (з війни без ока вернувся):
— А що це ви, паскудники, робите? А я бачу, що в береги пішли, та й не туди! У вас що, не всі дома — роз'їхалися на Клечання? Жити набридло?!
Як ухопить бісовий дядько дрючка, та як зачне виганяти їх із води!
Воно й самим кортіло вилазити, але — ґоґошились — ніхто не важився першим. Тож потайки навіть зраділи, що мусять капітулювати.
І це минулось. Ну, вкрило після того Василя всенького чиряками. Ну, загнилася щелепа в Андрія Тура. Але ж слава — пішла!
А славу треба плекати, щоб не забулася. Наступний «політ» відбувся на пасовиську, де Василь, після гусей і свиней, уже вибився на вищу сходинку пастушої «школи» — пас корівчину. Добре у веселому товаристві серед безмежного зеленого простору щось вигадувати. Давно минулися дитячі ігри в цурки, в гилки, в рогатки й луки, в катання коліщати, в м'ячі, зваляні з коров'ячої шерсті. Тепер Василь упевнено приборкує і найноровистішого коня, вправно атакує «фашистів» поміж «окопами», спритно добуває вогонь кресалом і губкою. Тут, серед пастушків, «герой» змалку приохотився і до куріння (в рідного діда ні на грядках, ні в кисеті також тютюнець не переводиться!). Відтепер смалитиме безбожно, «по-чорному». Буде пояснювати, що тютюн заглушує голод, чи шукатиме інших виправдань. Знав би, яку фатальну й трагічну роль зіграє цигарка в його житті! Утім, то вже нашої історії не стосується.
А зараз парубота забагла «політати» на старому вітрякові, що кострубато стирчить у полі над єнківецьким шляхом. Баки заправлено, датчики настроєно, автопілот увімкнено…
…Василько й не пам'ятає до пуття, як це сталося. Знає, що був політ, була висота — потім усе зникло…
Того вечора пастушки принесли його додому в рядні. Ні встати, ні поворухнутися ще довго не міг.
«Хоч би нічого собі не відбило!!!» — товклось у стривоженій, передчасно посивілій маминій голові.
І це ж при тому, що змалку, вічно голодне й худюще, перехворіло всіма можливим болячками!
Помалу одужав. Минулося. Минулося?..
Набирання висоти
У чеканні того часу, коли зможе сісти в літак, Василько не лише «тренується». І не лише «відмінно» — та що там відмінно — блискуче! — навчається в школі. А й принагідно, між іншим, «шліфує» себе у Слові. Як поприходять Льоня та Гриша, як почнуть римувати-складати всякі історії! Як ото про однолітка Івана Кушніра, що нібито залицяється до доньок дядька Ченя: Дарини, Марії та Наталі:
Довга поема теж закінчувалась «польотом», щоправда, жартівливим, з місцевої гори Лисак:
Симон — це одне з численних прізвиськ Василя Симоненка. Віршують у Василевому роду, крім Олексія Щербаня, ще й дядько Петро Щербань, трохи — брат по батькові (точніше, по безбатченству) Гриша Симоненко… Навіть відомий критик і письменник Прокіп Мисник — їхній далекий свояк. Зрештою, і мама, вже яка зайнята селянською та кравецькою роботою, а завше вдатна до влучного слівця, до гарної пісні! Згодом Ганна Федорівна збере почуті в рідному селі примовки-приказки в окремий зошит під назвою «Перлини поміж людей». Василь умисне обминає думку ще й про тата, котрий, кажуть, теж має літературний дар. Бо ніякий дар не може бути вищим за талант совісті, людяності, відповідальності! Сам він через ціле життя пронесе зароджену в дитинстві зневагу до забудькуватих невірних «пошти-батьків» і лицарську повагу до Жінки, до Матері.
Але найбільше будить Васильків поетичний дар дідусь Федір. Не лише тому, що Федір Трохимович нема-нема — та й забалакає «прикладно», римою. А ще й тому, що останні гроші віддасть на книжки для коханого внука. Головне — ті благодатні розмови довгими вечорами на печі або влітку на сінокосі. Кінця нема тим подорожам у минуле до свого роду, до рідної України!..
«Ми йдемо через сінокіс, і темніє над нами небо, і дзвенить земля на тисячу ладів, і я слухаю. Слухаю небо, і слухаю землю, і слухаю дідову мову. І в серце моє вливається якась незрима сила, що на віки вічні прив'яже мене до цієї землі, до співучої тихої мови», — напише через роки.
І справді, манить Василька вже не так небо, як ця земля на межі полтавського степу й чернігівських лісів, наповнена буйною зеленню та розкішними чорноземами.
— Діду, а Україна — найкраща?
— Батьківщину, як і маму, люблять не за те, що вона краща за всіх, а за те, що — твоя, рідна.
— промовлятиме Василева пісня «Лебеді материнства». Облетить ця пісня, як і чимало інших Симоненкових поезій, увесь світ: Василева однокласниця почує її аж у Канаді. Чи ж варто мріяти про успішніші польоти?..
Лише 1947 року Василько з Льонею не те що літати — ходити не могли. Безсило повзали по молодесенькій травичці й «випасали» молоду кропивку, вишукували шпичаки, рогіз… Мало помагають млинці з жолудів (жолудяники), із висівок чи липового листя… Піти б на скошене поле й по стерні в рогозяний кошик колосків назбирати (однак пропадуть!) — так далеко ж… І об'їждчики стережуть, голодних дітей проганяють!..
Цей рік — рік уже третього для совєцької України голоду.
«Піснею про Сталіна починаєм день!» — наче на глум, бадьоро виспівує радіо. «Кращих ми не знаємо на землі пісень!» — знесиленими голосами підхоплює шкільний хор… А про голод наказано мовчати!
Мовчати? Хібо що до пори, до часу! Льоня он уже тихцем заримував тужливі рядки — відгук на недавню голодну смерть дівчинки Марійки, в яку був закоханий. Російською мовою — це мовби «краще», «поетичніше». Проте Василько відчуває: тут треба слів не «плакальних» — якихось інших. Яких? Ну, яких же?!!