Після смачнючої юшки Іван перший покинув вогонь і пішов у хату.
Чому він такий? – лишень запитав я своїх нових друзів.
Значить, так треба, - без вагань відповів вусатий Петро.
Я не такий наївний, щоб не здогадатися, що мене, зцивілізованого дикуна, нетрадиційно чомусь вчать. “А чи потрібно воно мені?” – з такою думкою я й пішов спати. З думкою і з прихованою в обіймах вухастої ночі усмішкою на вустах – все-таки день вдався.
13
Якщо хочеш бути вільним, вір тільки в Бога...
Бог зажди у тобі...
Дійсно правда: що день прийдешній нам несе не знають, напевно, й такі кмітливі віртуози, як святі на небі, що ліплять горшки – бо ніяка влада над умами не збагне маніакальності звивин людини, яка стала ВІЛЬНОЮ. Не второпає у всьому – за, при і біля всіх.
Ще тільки думало смеркати, а я вже шизів від старого (трохи негарні слова, однак стан передано правильно). Дід в прямому розумінні слова мене переслідував – носився біля розтерзаного ним же чоловічка крок у крок і повчав, повчав, повчав... Не втихомирювався ні на секунду. Вкапував у мою бідолашну голову віковічну народну мудрість і свій в горах назбираний незбагненний досвід... Однак за законами матінки природи все колись тю-тю, тобто закінчується. Втомився й Іван, або просто пожалів мене, або просто виконав, що задумав, так чи інакше – замовк. Покарабкався на вершину молитися Богові, Якому, складалося враження, він нічого не давав, тільки брав, брав, брав у бідолашного Всемогутнього.
Я сидів на колоді й насолоджувався незвичною для моїх вух тишею.
Вечір наївся забудьків та пішов спати, народилася нова меланхолійна ніч – що ні з губи мови, ні з неба вітру... А я, маленька людина з великої планети Земля, не міг ні забутися, ні вже й мовчати. Бо життя моє – суцільна пам’ять, думки та розмови. На вчинки - залишаються миті, і то, якщо до якогось вчинку тебе допустять вічні сумніви, породжені тими ж всемогутніми думками та ідіотськими балачками-навантажувайками.
Я вкотре прокручував у голові те, що почув від діда...
Хто спить, той не грішить, - повчав Іван, - а яке життя, такі й сни...
І це й те мені не пасує. Тому чекаю світанку, як Божого змилування. І згадую...
Ну скажи сам, що тобі бракує? – запитав Іван мене під час світанкового, скупаного росою, збирання грибів.
Не знаю, - відповів я. – Напевно, спокою. Особливо – душевного.
Спокій – смерть. Для щастя людині потрібен затишок. Особливо, в душі. Але обов’язково рух. Рух, рух і ще раз рух!!! Бо інакше – байдуже ракові, в якому горшку його варять. Життя – це книга, яка не має часу на роздуми.
Старезне дерево поруч навіть у повне безвітря то покашлювало, то постогнувало.
Чуєш? – запитав Іван.
Чую, - відповів я. – І що?
Хворі щасливими не бувають. А недуга починається з журби. Ти схожий на нього, - дід махнув рукою у бік дерева. – Єдина відмінність: дерево страждає від старості, а ти від тупості.
Знову ображаєте?
Коли кіт хоче зловити мишу, він пазурі ховає. Тому ні - не ображаю. Я добрий кіт, - засміявся дід, - і позбавляю тебе тягаря зайвий раз шурупати мізками. Бо над солодкою мовою варто двічі подумати. Знаєш?
Я знаю тільки одне: після розмов з вами спокійно можна писати дисертацію “Вплив усної народної творчості на життя людини”, - і додав: - Хочу їсти.
Краще гарний настрій, ніж солодкий пиріжок, - тішився з мене дід. – Чур, сьогодні юшку вариш ти! А знаєш, хто такий Чур?
“гей срібний шнур, збігаються нори в студений чур”, - процитував я Федьковича.
Ні, не джерело. Я запитав “хто?”, а не “що?”.
Певно, якесь опудалко з міфології.
У міфології опудалків не буває. Тож дізнайся! До речі, хочеш багато знати, - сказав Іван, - вчися спершу розуміти... І вчися у небагатьох… Сміття в голові потрібно тільки тим, хто розгадує кросворди.
Кросворди? А як же ерудиція? – дивувався я.
Ти вважаєш, що знання столиці Конго – ерудиція?
Ну, побутує така думка...
А повинна не побутувати, а працювати… Шукати, падати, вставати, розчаровуватися, перемагати… Повторюю: ру-ха-ти-ся…
Добре, а як знайти найкращого учителя?
Шукати, - впевнено відповів Іван.
І все?
І все.
А як знати, який найкращий?
Відчуєш.
Висновок: не забивати собі голову дурницями. Правильно?
Правильно. На дурниці мало одного життя. Треба сотні. Тому треба знайти свою дорогу, вивчити все про свою дорогу, зрозуміти свою дорогу і жити, як літає птах.
А як літає птах? – я мимоволі підніс очі до неба. Гордовитий яструб насолоджувався польотом.
То як літає птах? – запитав Іван.
Легко, красиво і... вільно, - відповів я.
Це був тільки ранок. Уранці ще була бесіда. Далі – суцільний дідів монолог. Однак його я ще не переварив. І зараз не хочу й не маю сил займатися куховарством. Зараз мене хвилює тільки одне: чому я такий емоційно-неврівноважений, і чому я дав дідові себе добити, і чому я так боляче зреагував на закид діда, що я - ... ? Гидко і соромно згадувати. Напевно, правда...
А хвилює мене, як бачу, не тільки одне...
14
Напийся, щоб прозріти...
(порада третього)
Мені снився страшний сон. Я бачив, як дід у моє горнятко до традиційного цілющого чаю на травах спокійно підливає отрути, потім спокійно подає мені напій, а я - знаю, що п’ю свою смерть і… приречено п’ю, бо не пити не маю сил… Іван бере мене за руку і веде до лави, на якій я ночую, я лягаю і думаю, що жорстоко людину перед смертю класти на такі тверді дошки… А дід стоїть наді мною в голові, як смерть з косою…
У жахах я прокидаюся – наді мною стоїть дід зі своїм чаєм і посміхається:
Я прийшов миритися, - сказав. – На. Попий. Цілющий, на травах.
Не отрута? – спросоння запитав я.
Напевно, я переборщив з наукою, - засумнівався Іван. – Але нічого – виживеш.
Справді?
Аякже. Тільки оклигувати будеш довше.
Тоді спершу ви спробуйте.
Не розумію, - здивувався дід.
Надпийте того... чаю, - уточнив я.
Дід зробив декілька ковтків.
А я вже думав, що бачив віщий сон, - мовив я і переповів дідові побачене “пророцтво”.
Вперше я по-справжньому побачив, як гарно сміється Іван.
Ми поснідали хлібом з молоком.
Молодець, - сказав дід, коли ми всілися до сонця на колоді. – Ти виявився набагато сильнішим, ніж я думав. Я задоволений.
Чим? – запитав я.
Цього тобі не треба. Тобі достатньо того, що ти знаєш, що ти достатньо сильний. І що я задоволений.
Дякую, - сказав я.
На здоров’я, - відповів дід.
А ви, попри експерименти з прикушеним язиком, любите повчити, - підморгнув я до Івана.
Це моя професія. Я не тільки люблю повчити – а ще й умію, - засміявся дід.
І тому мали проблеми в школі з керівництвом? – легенько кольнув мудрагеля я.
Брехня! – випалив Іван. - Проблеми мало керівництво. А я – мав переконання. Я відмовлявся бути калічителем. І залишився вчителем.
Не розумію...
Якщо коротко, я відмовився створювати проблеми собі, дітям, батькам, усім. Тобто... перестав ставити оцінки. Постійне оцінювання породжує злидні. Суцільні. Духовні, душевні, матеріальні, ще якісь там. Бо справжню ціну будь-кого й будь-чого знає тільки Бог. А люди... Не дарма одну й ту ж подію кожен оцінює по-іншому. По-своєму. Оцінює маніакально. Оцінка, як правило, не влаштовує. Маніакально хочеться її змінити. А так, як хочеться – не вдається... Тоді оточуючі стають ворогами, а сам оцінник – безпомічним маленьким прихованим шизофреніком. У той час...
Життя проходить повз, - захотілось проявити передбачуваність мені.
Правильно. Як ти думаєш, чому буря тоді не зробила з мене тимчасового пошарпаного повітряного змія, зробленого поспіхом на уроці трудового навчання, бо план?