Ви мені вже казали. Ви були байдужі до того, як люди оцінюють бурю...
Більше того, для мене бурі не було. Я в той час спілкувався з Богом...
І що Він сказав? – невдало зіронізував я.
Дід з-під лоба глянув на мене. В його очах на мить перемішалися злість, розчарування і впертість. Проте заправлені любов’ю.
- Чому так буває? – поспіхом виправився я.
Що буває? Нічого ніколи не буває! – нарешті дід трішечки, капельку випустив на люди погано озброєну, правда, але злючку.
Ну, - розгубився я, - з оцінкою.
Не буває, а є. А є тому, що душа і розум так дружать, як пес з котом. Як кіт з мишею. Як сонце з хмарою. Як світло з темрявою. Що ще... Все одно всі ці порівняння слабенькі. Єдине, що єднає душу з розумом – так це наше тіло.
Я завжди шукав гармонії душі та розуму...
І що, знаходив?
Поки не так часто, щоб можна було похвалитися.
Бо нічого не треба шукати. Бо гармонія є! Сама по собі. Як душа сама по собі. І розум сам по собі. Гармонія – це коли розум не ґвалтує душу, а душа наперед не уявляє себе зґвалтованою... Здається, я висловився трохи доступно.
Я мовчав і ловив у минулому зґвалтовані будні і свята свого життя, саджав їх, потерпілих, в клітку, заварював їх там навічно, щоб боялися і поважали...
Дід дивував мене постійно тим, що його нічого не дивувало. Здавалося, він має якусь універсальну книгу-рецепт на всі випадки, припадки і відпадки життя.
Що ви читаєте? – якось запитав я.
З того часу, коли в горах – нічого. Принципово. Тобто, принцип в тому, що дуже хочу читати – а не читаю. А колись – перечитав усе, що міг і не міг, хотів й не хотів, і що треба було і не треба. І завжди вірив книжці. І ставав іншим. То кращим, то гіршим. І мало часу залишався собою. Тепер вірю тільки собі і Богові...
Коли сонце викараскалося на найвищий щабель дня, я вирішив сходити в село, щоб прикупити чогось на вечерю.
Не раджу, але якщо хочеш, то йди, - сказав Іван.
І я пішов.
У селі випадково зустрів Петра, ми прихопили Дмитра і набралися по повній програмі через ментальну українську щедрість та вдячність: усі хотіли пригостити (і пригощали!), бо ніхто не міг відмовити. Колись я гадав, що вмію і можу нормально випити, тепер я знаю, що школяр порівняно з моїми друзями-горянами. Їм хоч би що, тільки очі блистіли та рум’янець став рум’янішим, а я через невідмовність до чарки поплатився повною відмовністю у можливості вільно користуватися нижніми кінцівками без допомоги верхніх. Поки чоловіки ще цього не знали, просили мене не казати дідові, що я відривався з ними, а коли дізналися, то й розчарувалися, бо, яко справжнім друзям, довелося їм транспортувати мене на ясні очі діда Івана.
Лавка не була вже такою й твердою. Дід напоїв мене якоюсь противнющою гіркотою, і на диво собі вже через якихось півгодини я міг нормально пересуватися і мислити без важких похмільних перепон. Мені було дуже соромно перед Іваном.
Чоловіче, - звернувся до мене дід, - кажу тобі ще раз те, що всі знають: бережи здоров’я замолоду. Не переймайся прахом – ти й так до нього доживеш. Тобто, ти розумієш, станеш ним. Я маю на увазі здоров’я фізичне. Бо тіло – одяг, який, хочеш ти цього чи ні – зношується. Період зносу – наслідок догляду. Ясно?
Тіло мені до лампочки, - пробубонів я. - Вибачте... за лампочку, - кволо додав.
Я теж не поважаю лампочки. І я дожив до того часу, що вона мені не потрібна і не шкідлива. Але ти, поки що принаймні зобов’язаний її поважати...
Чому?
Бо зараз світом керує штучне світло.
А ви?
А я керую лишень собою.
А чому я не можу керувати лишень собою?
Чому, можеш... Просто «крим і рим і труби» – не лишень такий рідний тобі п’яний афоризм, - знущався з мене Іван.
На все свій час?
Ні, на все свої проблеми, яких потрібно перемогти. А в той час сходить і заходить сонце і рухається стрілка годинника. Це і є твій час.
Час, напевно, не тільки мій, - заперечив я. Час – надбання усіх.
Надбання – це гарно. І правильно. Але час – тільки твій. І мій. І його, - дід кивнув на кішкорозслабленого на сонці барана. – Бо час – тільки статистика стрілки. Насправді – змінюємося тільки ми.
Іване, розумієте, - майже благав я, - я хочу чогось досягти!!!
І напиваєшся, так? Зрозумій, що прийде час, на який ти так уповаєш, до речі, коли твоє серденько перестане битися, і в останні секунди життя ти будеш думати не про те, що ти маєш, а якими силами ти це одержував, і якщо за тим стоятиме безвір’я, надумані клопоти та розчарування, ти заплачеш… Навіть при повній бугайській силі і не перед Божим порогом… Бо треба досягати всього радістю, вірою, бажанням, задоволенням, а якщо так не вдається, то краще не мати того, що висмоктує з тебе справжнє життя, яке, хочу тобі нагадати, на землі, як би не крутити зі всілякими перевтіленнями, все ж таки – одне, - сказав дід Іван. - Краще більше робити, навіть дурниць, аніж більше думати.
Ви мені переказуєте Біблію?
Мало схожості. Ти й Біблії не знаєш. Я тобі переказую свій досвід. Раз ти тут – значить ти його цінуєш.
Правда, - щиро згодився я. - Але я хочу доколупатися до окремого чому. І роздягти його, роззброїти. Без прискіпувань. Розумієте?
Я не розумію, чому ти виправдовуєшся... Не треба... Поспи, - і дід вийшов з хати.
15
Вічні сусіди – межі...
Вічні війни – між сусідами...
Передсутінкова жадібність усього живого, через передсмертне прагнення врешті-решт грюкнути на прощання постійними очікуваннями щасливої долі та нажитись по-справжньому, ступила на Сколівську землю.
Я дивився на себе, на діда, на дітей, які, чомусь, покинувши село, викарабкались саме сюди, щоб побавитись у хованки, і записував, що диктували мені гори. Я не старався зразу ж усього збагнути, бо знав - буває, що ще не дано... Або вже не дано... Або просто не дано...
Молоді світанки не чорніють, - почали гори. - Вони безстрашні, довірливі, мрійливі, вони закохані у себе, вони – сліпі. Вони сліпі, бо молоді. Вони не передбачають, щасливі у своєму незнанні, але вони здатні, може, як ніхто інший, відчувати.
Відчув – потужив – забувся. Відчув – порадів – забувся. Це рай!
Але це пекло без вогню...
Але це сонце без світла...
Але це – одна-єдина мить...
Це тільки єдина мить...
Мить...
І це страшно.
Далі йдуть будні. Колись боявся, бо не знав. Тепер боїшся, бо знаєш. Колись тужив, бо світанок. Тепер тужиш, бо вечір. А вечір приходить рано. І то несподівано, блискавкою. І найгірше, коли зразу ж за світанком.
Невизначені межі часу...
Незаспокоєне відчуття непотрібності...
Згубне прагнення не запізнитися...
Не запізнитися...
І біжиш!
І біжиш, бо спізнюєшся, і спізнюєшся, бо біжиш. І шукаєш прірви, і не можеш її знайти. І кланяєшся миттєвості, а її вже нема.
Залишається дорога...
Залишається важка дорога...
Стає нестерпно, бо не твоя дорога...
І божеволієш від відчуття “мусиш”...
І мусиш йти, бо не можеш стояти. І мусиш повзти, бо зупинка продовжує муку. І мучиш себе, бо без муки ще більше мучишся. І приходить день, коли ще б помучився, а вже не можеш...
Може, для когось це пекло...
Може, для когось це рай...
І напевно, це те і те...
І без сумніву, це - ...
Горбаті вечори не бачать просвітку. Вони безстрашні, довірливі, мрійливі, вони закохані у себе, вони – сліпі. Вони сліпі – бо вони старі. Вони не передбачають, щасливі у своєму незнанні, але вони здатні, може, як ніхто інший, відчувати.
Початок – кінець...
Кінець – початок...
А посередині дорога. І тільки один крок...
Допоможи мені зарізати барана, - сказав дід Іван. – Бо темніє.
Диктант закінчився. Оцінка буде. Оцінку поставить життя, якому десь мої орфографічні помилки. Однак йому не десь, що скажуть про мою грамотність гори, бо...
Баран плакав. Він навіть не підозрював, що він просто-напросто баран, якого, як правило, їдять...
Ми з дідом мовчали.
Бараняча голова на колоді нагадувала всьому живому, що недожите ніколи не повертається.
“Я його їсти не буду”, - подумав я.