— У нас тут лазарет, — сказала місіс Ґловер, змішуючи масло з цукром на пиріг. — Хто зляже наступний?
— Та й нащо їхати в готель, щоб випити чаю? — примовляла Бріджит. — Наш анітрохи не гірший.
— Навіть кращий, — сказала місіс Ґловер.
Хоча, звісно, ані Бріджит, ані місіс Ґловер ніхто не запрошував У «Берклі». Власне, Бріджит узагалі ніколи не бувала у лондонському готелі, та й узагалі у будь-якому готелі, як не рахувати того, що колись, півжиття тому, зайшла помилуватися у фоє «Шелбурна» У Дан Лері, перш ніж сісти на паром до Англії. А ось місіс Ґловер заявила, що знає «Мідленд» у Манчестері «як свої п’ять пальців», бо один із її племінників (яких у неї, здається, був нескінченний запас) «не раз» водив її з сестрою туди.
Так склалося, що Моріс теж приїхав додому на вихідні, хоча про Урсулин день народження геть забув («якщо взагалі про нього знав», — докинула Памела). Він закінчував останній курс права у коледжі Бейлліол, і, за словами Памели, був «ще більшим кисляєм, ніж зазвичай». Навіть батькам, здається, урвався терпець. Урсула якось підслухала, як Г’ю питає у Сильвії:
— Це точно мій син? Ти точно не заводила в Довілі інтрижку з тим занудою-фабрикантом із Галіфакса?
— Ну в тебе і пам’ять, — розсміялася Сильвія.
Памела саме готувалася до вступних іспитів до Ґіртона, але відірвалася від навчання і виготовила прегарну листівку, навирізавши для decoupage квітів із журналів Бріджит, а також спекла свої хвалені (бодай у Лисячому закуті) печивка-«негрики».
— Учитимуся в Ґіртоні, — тут у неї загоралися очі, — ти тільки уяви.
Памела мала ось-ось закінчити школу, а Урсула — ось-ось до неї піти. Вона добре зналася на класичних мовах. Сильвія заявила, що не бачить сенсу в латині та греці (сама вона їх ніколи не вчила — і, здається, їй цих знань не вистачало). А Урсулу вабили слова, що перетворилися на шепіт по некрополях прадавніх імперій. («Якщо хочеш сказати „мертві мови“, то так і кажи „мертві мови“», — бурчала місіс Ґловер).
Міллі Шоукросс також запросили на чай, але вона, незмінно балакуча, прийшла раніше призначеної години. Вона подарувала Урсулі цілу колекцію оксамитових стьожечок для волосся, куплених за власні гроші у галантереї в містечку. («Тепер ти не можеш обстригтися», — задоволено сказав Г’ю).
Моріс привіз на вихідні двох друзів — Ґілберта й американця Говарда («Звіть мене Гові, мене так усі називають»). Ті мали заночувати на одному ліжку у гостьовій спальні, що занепокоїло Сильвію.
— Лягайте валетом, — різко наказала вона. — Чи один із вас може лягти на розкладушці біля Великої західної залізниці.
Так вони називали іграшкову залізницю Тедді, яка займала цілу стару кімнату місіс Ґловер на горищі. Захоплення поїздами тепер розділяв ще й Джиммі.
— Це твій посіпака? — спитав Гові у Тедді й так рішуче поплескав Джиммі по плечу, що той аж зашпортався.
Американське походження надавало Гові особливого чару, хоча насправді драматична й навіть дещо екзотична зовнішність кінозірки була у Ґілберта. Його ім’я (Ґілберт Армстронґ), батько (суддя високого суду) й освіта (Стоу) вказували на бездоганно англійську породу, а ось мама походила з давньої іспанської аристократії («Цигани», — підсумувала місіс Ґловер, бо їй усі іноземці були на одне лице).
— Овва, — прошепотіла Міллі Урсулі, — боги спустилися до простих смертних.
Вона склала руки над серцем і змахнула ними, як крильми.
— Це ж ти не про Моріса? — спитала Урсула. — Його небожителі притьмом скинули б з Олімпу.
— Гонор богів, — сказала Міллі, — чудова була б назва для роману.
Зайве й казати, що Міллі мріяла стати письменницею. Чи мисткинею, чи співачкою, чи танцюристкою, чи акторкою. Хай би ким, аби в центрі уваги.
— Про що там базікає наша малеча? — спитав Моріс. Він був дуже, ба навіть надміру чутливий до критики.
— Про тебе, — сказала Урсула.
Дівчата до Моріса тягнулися, що незмінно дивувало жіноцтво з його родини. Нехай у нього біляві локони і широкі плечі гребця, але ж брак шарму впадає у вічі! А Ґілберт схилився поцілувати Сильвії руку («Ой, — прошепотіла Міллі, — та він принц без страху і догани»). Моріс представив Сильвію як «Моя старенька мати», на що Ґілберт сказав: «Ви занадто юна, щоб бути матір’ю».
— І я тієї самої думки, — сказала Сильвія.
(«Підлабузник», — винес свій вердикт Г’ю. «Лотаріо», — докинула місіс Ґловер).
Троє юнаків заповнили Лисячий закут, ніби будинок стиснувся, тож Г’ю і Сильвія зітхнули з полегшею, коли Моріс запропонував їм піти на «огляд земель».
— Прекрасна ідея, — сказала Сильвія, — спаліть трохи енергії.
Хлопці вибігли в сад, як олімпійці (спортивні, а не сакральні), і взялися копати м’яча, який Моріс знайшов у шафці. («М’яч, власне кажучи, мій», — сказав Тедді у простір).
— Витопчуть нам весь газон, — сказав Г’ю, спостерігаючи, як вони з дикими вигуками толочать траву брудними черевиками.
— Як про мене, то прегарні, — сказала Іззі, коли прибула й побачила атлетичне тріо за вікном. — Можна я одного заберу собі?
Іззі, загорнута з голови до п’ят у лисяче хутро, заявила, що «принесла дари», ніби ніхто й не помітив пакунків різної форми в дорогій обгортці «для моєї улюбленої племінниці». Урсула зиркнула на Памелу й винувато стенула плечима. Памела закотила очі. Урсула не бачилася з Іззі вже кілька місяців, відколи вони із Г’ю заїхали до неї у Свісс-Коттедж, завезли ящик овочів зі щедрого саду Лисячого закута.
(— Кабачок? — спитала Іззі, вивчаючи вміст ящика. — На бога, що мені з ним робити?).
До того вона заїжджала до них на кілька днів, але не зважала ні на кого, крім Тедді, якого довго водила лугами й невпинно про щось допитувала.
— Тепер вона його відбила від зграї, — сказала Урсула Памелі.
— Навіщо? — спитала Памела. — Щоб з’їсти?
На допиті (детальному, як це вміла тільки Сильвія) Тедді визнав, що сам не розуміє, чому йому перепало стільки уваги.
— Вона просто розпитувала мене, що я роблю, як виглядає школа, які в мене хоббі, що я люблю їсти. Про друзів. Всяке таке.
— Може, вона хоче його всиновити, — сказав Г’ю Сильвії. — Чи продати. За Теда дали б добрі гроші.
На що Сильвія люто відповіла:
— Не кажи такого, навіть жартома.
Проте потім Іззі відкинула Тедді так само несподівано, як підхопила, і більше ніхто про це не згадував.
Першою Урсула розпакувала платівку із записом Бессі Сміт, яку Іззі негайно поставила на патефон, де зазвичай жив Ельгар чи улюблене «Мікадо» Г’ю.
— Це «Сент-Луїський блюз», — повчально сказала Іззі. — Ви тільки послухайте, яка шикарна труба! Урсула обожнює таку музику.
(— Справді? — спитав в Урсули Г’ю. — Я поняття не мав).
Тоді на стіл лягло ошатне видання Данте в перекладі, оправлене в червону шкіру з тисненням. Тоді — сатиново-мереживний пеньюар із «Лібертіс»: «Твоя мати просто в захваті від цього магазину». Сильвія заявила, що подарунок «не за віком», «наша Урсула носить фланелеву піжаму». Тоді — пляшечка «Шалімару» («нові парфуми від „Ґерлен“, божественні»), які отримали від Сильвії подібний вердикт.
— І це каже дитя-наречена, — сказала Іззі.
— Мені було вісімнадцять, а не шістнадцять, — стисла губи Сильвія. — Якось поговоримо, що поробляла в шістнадцять ти, Ісобель.
— І що ж? — спрагло спитала Памела.
— Il n’avait pas d’importance, — відмахнулася Іззі.
І нарешті з цього рога достатку виринула пляшка шампанського. («І для цього теж явно надто юна!»).
— Поставте в лід, — сказала Іззі, передаючи пляшку Бріджит.
Г’ю розгублено зиркнув на Іззі.
— Ти що, магазин пограбувала?
— О, музика чорних, — сказав Гові, коли юнаки вернулися в дім і заповнили вітальню запахом багать і чогось, для чого немає назви.
(«Чоловіче єство», — прошепотіла Іззі, принюхавшись). Платівку з Бессі Сміт програвали вже втретє, Г’ю саме констатував: