Ганна з Гільдою переконали Клару й Урсулу сходити з ними на якесь дійство на місцевому стадіоні. Урсула чомусь подумала, що на концерт, а насправді виявилося, що на збори Гітлер’югенду. Попри оптимізм фрау Бреннер, БДМ не відвадив її доньок від хлопців.
Урсулі ці шереги здорових рум’яних хлопчаків були всі на одне лице, зате Гільда й Ганна без упину тицяли одна одній у Гельмутових друзів — тих самих Вальтерів, Вернерів, Куртів, Гайнців і Герхардів, які валялися при басейні майже голі. У бездоганному строї (теж короткі-прекороткі шорти) вони виглядали як затяті й вишколені бойскаути.
Вони багато марширували й співали під духовий оркестр. Хтось пробував виголосити промову в такому само декламаторському стилі, як у фюрера (безуспішно), а тоді всі зірвалися на ноги й заспівали «Deutschland über alles». Слів Урсула не знала, тож промугикала собі під ніс «Тебе славімо» на гарну мелодію Гайдна — цей гімн часто співали на шкільних зборах. Коли співи скінчилися, усі гукнули «Sieg Heil!» і відсалютували — Урсула з подивом піймала себе на тому, що приєдналася до натовпу. Клара аж за боки схопилася від сміху, побачивши цю картину, але сама, як відзначила Урсула, руку теж підняла.
— Це я про всяк випадок, — безжурно пояснила вона. — Не хочу, щоб мене підстерегли на шляху додому.
Ні, спасибі, Урсула не хотіла лишатися з Vati і Mutti Бреннер у жаркому пильному Мюнхені, тож Клара покопирсалася у своєму гардеробі і знайшла синю спідницю й білу блузу, що відповідали вимогам, а лідер групи, Аделаїда, поділилася запасною армійською курткою кольору хакі.
Костюм завершив трикутний шарф, протягнутий через шкіряне декоративне кільце «турецька голова». Урсула дійшла висновку, що їй це пасує. Аж пожалкувала, що не була в дівчатках-скаутах — хоча там, мабуть, не досить просто носити форму.
У БДМ брали тільки дівчат до 18 років, тож ані Урсула, ані Клара вступити не могли — за словами Ганни, вони вже «старі пані», alte Damen. Урсула вирішила, що їхній супровід насправді не потрібен, адже Аделаїда випасала дівчат ефективно, як вівчарка. З фігурою, як у статуї, і нордичними білими косами вона могла зійти за молоду Фрейю, що навідалася з Фольквангу. Ідеальний образ для пропаганди. Їй було вже 18, тож скоро й вона стане застара для БДМ, і що робитиме тоді?
— Як це що? Вступлю до Націонал-соціалістичної жіночої організації, звісно, — сказала вона. Вона вже чіпляла на свій пишний бюст маленьку срібну свастику — рунічний символ належності.
Вони сіли на потяг, склали свої рюкзаки на багажну полицю і надвечір прибули до маленького альпійського села неподалік австрійського кордону. Від станції рушили строєм (звісно, зі співами) на свою Jugendherberge. Люди спинялися на них подивитися, хтось схвально аплодував.
У виділеному їм гуртожитку були двоповерхові ліжка, більшість із яких уже займали інші дівчата, тож довелося втиснутися, як сардини. Клара з Урсулою вирішили розділити матрас на підлозі.
Повечеряли у їдальні, розсівшись за столами на козлах — стандартним набором із супу і Knäckebrot із сиром. Вранці поснідали темним хлібом, сиром із варенням і чаєм чи кавою. Чисте гірське повітря помогло нагуляти апетит, тож вони з’їли все, до чого дотягнулися.
Село було ідилічне, знайшовся навіть маленький замок, який їм дозволили відвідати. Замок був холодний і вогкий, напханий обладунками, стягами й геральдичними щитами. Жилося там, мабуть, незатишно.
Вони довго гуляли навколо озера і в лісах, а тоді під’їздили назад до гуртожитка на возах із сіном чи овочами. Якогось дня пройшли вздовж річки аж до прегарного водоспаду. Клара взяла із собою альбом — її швидкі й милі замальовки вугіллям були значно симпатичніші, ніж полотна.
— А, — сказала вона, — вони ж gemütlich. Затишні такі ескізики. Друзі мене засміяли б.
Саме село було сонне, з хатками з геранню на вікнах. Над річкою стояв шинок, де вони пили пиво і їли яловичину з макаронами до відпаду. Урсула ні разу не писала про пиво Сильвії — та не зрозуміла б, яке воно тут поширене. А навіть якби зрозуміла, то не схвалила б.
Наступного дня вони мали рушити в дорогу й кілька днів пожити «просто неба», у великому дівочому таборі. Урсулі було шкода полишати село.
У їхній останній вечір у селі відбувся ярмарок — чи то сільськогосподарська виставка, чи то свято врожаю, Урсула багато чого не розуміла.
(— Та і я теж, — сказала Клара. — Я ж дівчинка міська, не забувай).
Усі жінки вбралися в народні строї, а свійських тварин у різних вінках спершу провели полем, а тоді почали нагороджувати призами. Поле прикрашали прапори, знов-таки, зі свастикою. Пиво лилося рікою, грав духовий оркестр. Посеред поля звели велику дерев’яну платформу, на якій хлопці у Lederhosen демонстрували Schuhplattler, плескаючи, тупцяючи, відбиваючи стегнами й закаблуками ритм музики під супровід акордеона.
Клара вернула носа, а Урсулі все було цікаво. Вона вирішила, що хотіла би пожити в альпійському селі («Як Гайді», — писала вона Памелі. Памелі вона писала менше, раз сестру так дратує нова Німеччина. Памела навіть на відстані працювала голосом сумління — з іншого боку, легко бути сумлінням на відстані).
Тоді акордеоніст вернувся до оркестру, і люди почали танцювати. Урсулу вивела на платформу групка сором’язливих сільських хлопців, які рухалися на танцювальному майданчику дивно — вона ледве впізнала сповільнену версію того ж Schuhptattler. Від пива і танців їй паморочилося в голові, тож вона спершу розгубилася, коли перед нею зринула Клара, яка тягла за собою дуже імпозантного чоловіка, явно немісцевого.
— Глянь, кого я знайшла!
— Кого? — спитала Урсула.
— Це кузини нашого кума троюрідний брат, — радісно пояснила Клара, — чи щось того штибу. Знайомся, Юрґен Фухс.
— Просто троюрідний брат, — усміхнувся він.
— Рада познайомитися.
Він клацнув обцасами й поцілував їй руку, як прекрасний принц у «Попелюшці».
— Це в мене пруське, — сказав він і розсміявся. Бреннери підхопили сміх.
— У нас немає ані краплі пруської крові, — пояснила Клара.
У нього була приємна усмішка, весела і задумлива водночас, і приголомшливо блакитні очі. Він, поза сумнівами, був імпозантний, десь як Бенджамін Коул, ось тільки Бенджамін був його темним двійником — негативом до позитиву Юрґена Фухса.
Тодд і Фухс — пара лисів. Чи не втрутилася до її життя доля? Доктор Келлет, мабуть, оцінив би такий збіг.
«Він такий симпатичний!» — написала вона Міллі після цього знайомства. Спадали на думку всі штампи з дешевих сентиментальних книжечок — «серце завмерло», «подих перехопило». Вона перечитала достатньо романів Бріджит дощовими вечорами, щоб знати всі прикмети.
«Це любов із першого погляду», — захоплено писала вона Міллі. Хоча, звісно, такі почуття — це не «справжня» любов (ту вона якогось дня відчує до дитини), а фальшива велич безумства. «Folie à deux, — писала Міллі їй у відповідь. — Смакота».
«Я за тебе рада», — писала Памела.
«Підвалинами шлюбу має бути тривкіша любов», — попереджала Сильвія.
«У думках я з тобою, ведмежатко, — писав Г’ю, — хоча ти так далеко».
Коли запала темрява, селом пройшла факельна хода, а тоді з мурів замку запускали феєрверки. Було захопливо.
— Wunderschön, nicht wahr? — спитала Аделаїда, і її лице сяяло у світлі факелів.
Так, погодилася Урсула. Дуже мило.
Серпень 1939 року
Der Zauberberg. Зачарована гора.
— Aaw. Sie ist so niedlich.