— Бодай поки що, — розсміявся він.
Політичний світ обходив Єву лише остільки, оскільки віднімав у неї об’єкт її відданості. Її грубо випхали за поле зору загалу, не дали їй офіційного статусу, узагалі ніякого статусу не дали: вона була вірна як пес, але уваги їй приділяли менше, ніж псу. Блонді стояла у придворній ієрархії вище, ніж Єва. За словами Єви, найбільше її сприкрило те, що коли Віндзори навідували Берґгоф, їй не дозволили зустрітися з герцогинею.
Урсула насупилася.
— Але ж вона нацистка, — бовкнула вона, не подумавши. («Мабуть, треба стежити, що я мелю», — писала вона Памелі).
На що Єва сказала просто:
— Так, звісно.
Ніби це найприродніша річ на світі, що коханка чоловіка, який колись мав стати королем Англії, але вже ніколи не стане, виявилася гітлерівкою.
Загал мав вважати, що фюрер живе шляхетним, самотнім і чеснотливим життям, а одружитися не може, бо одружений із Німеччиною. Він пожертвував собою на благо рідної країни — щось штабу того, тут Урсула непомітно закуняла. (Це був черговий нескінченний пообідній монолог). Як наша королева-дівиця, — подумала вона, але нічого не сказала: фюрерові, мабуть, не сподобалося би порівняння з жінкою, нехай навіть англійською аристократкою із серцем і нутром короля. У школі в Урсули була вчителька історії, яка весь час цитувала Єлизавету І. «Не розповідай таємниць тим, чию віру й мовчанку ти ще не випробувала».
Єва була б щасливіша в Мюнхені, у буржуазному будиночку, який купив їй фюрер — там вона могла б вести нормальне життя. Тут, у золоченій клітці, їй лишалося розважати себе, гортаючи журнали, обговорюючи найновішу моду на стрижки й любовне життя кінозірок (мовби Урсула бодай щось про це знала) і міняючи наряди один за одним, як штукар. Урсула кілька разів бувала у неї в спальні — це був гарненький жіночний будуар, що контрастував із помпезним декором решти Берґгофу. Псував картину лише портрет фюрера — її героя — на видному місці. А ось фюрер не став вішати портрету своєї коханки в себе у спальні. Замість усміхненого личка Єви на нього супився його власний герой, Фрідріх Великий. Friedrich der Grosse.
«Коли чую про велич, завжди думаю про гросбухи», — писала вона Памелі. Хоча де гросбухи, а де великі завойовники? А де ж фюрер учився величі? Єва стенула плечима, вона не знала.
— А він завжди був політиком. Таким і народився.
Ні, подумала Урсула, народився він дитиною, як і всі. А далі все вибрав сам.
Спальня фюрера, що примикала до Євиної, була недоступна. Урсула, правда, все одно бачила, як він спить — не у святая святих, а на теплому пообідньому сонці на терасі Берґгофу: великий воїн роззявив рота у lèse-majesté. Він виглядав вразливим, але вбивць на горі не було. А ось зброї достатньо — Урсула легко могла добути люгера й вистрелити йому в голову чи серце. Тільки що тоді було б із нею? І, що гірше, із Фрідою?
Єва сиділа поруч і дивилася на нього ніжно, як на дитину. Уві сні він належав тільки їй.
По суті, вона просто мила молода жінка — не більше й не менше. Не можна судити про жінку за тим, із ким вона спить. (Чи все ж можна?)
У Єви була чудова спортивна фігура, Урсула їй аж заздрила. Єва здорова, тілесна дівчина — плавала, каталася на лижах, танцювала, займалася гімнастикою, любила бувати на свіжому повітрі, любила рух. А вчепилася, як реп’яшок, у лінивого чоловіка середнього віку, істоти ночі — буквально — який не вставав до полудня (і все одно куняв по обіді), не пив, не курив, не танцював, нічим не зловживав — спартанський у звичках, хоча не у завзятті. До чоловіка, який не вилазив із Lederkosen (комічно непривабливих для небаварського ока).
Неприємний запах у нього з рота віднадив Урсулу при першій зустрічі, а ще він жменями ковтав таблетки від «газів» («Кажуть, він пердить, — сказав Юрґен, — тож ти вважай. Це, мабуть, від овочів»). Він підтримував певний образ, але марнославним, по суті, не був. «Просто мегаломан», — писала вона Памелі.
За ними послали машину з водієм, і в Берґгофі їх привітав сам фюрер — на парадних сходах, де приймав можновладців, наприклад, минулого року — самого Чемберлена. Повернувшись до Англії, Чемберлен заявив: «Тепер знаю, що на умі в гера Гітлера». Урсула була доволі-таки певна, що цього ніхто не знає, навіть Єва. Особливо Єва.
— Раді вас вітати, gnädiges Frau, — сказав він. — Лишайтеся, доки liebe Кіеіпе не одужає.
«Він любить жінок, дітей і собак, чого до нього присікуються? — писала Памела. — Шкода тільки, що він диктатор, який нехтує законами і гуманізмом». У Памели було багато друзів із Німеччини, переважно євреїв, ще з університетських часів. І повний дім шумних хлопців — троє синів (тиха крихітка Фріда почувалася б у Фінчлі не в своїй тарілці). Пеммі писала, що знову вагітна, «тримаю кулаки, щоб була дівчинка». Урсула сумувала за Пеммі.
За цього режиму Памелі було б непереливки. Її відчуття моралі і справедливості було надто сильне, вона не стала б мовчати. Це вам не Урсула, яка вміє прикусити язика. «Ті служать теж, котрі стоять і ждуть». Цікаво, це й моралі стосується? Я зможу це сказати на свій захист? — думала Урсула. Краще перекривлювати цитату з Едмунда Берка, ніж із Мілтона. «Для перемоги сил зла у світі потрібно тільки, щоб достатня кількість добрих жінок не робила нічого».
На наступний день після їхнього прибуття було дитяче свято — день народження у маленького Геббельса чи Бормана, Урсула так і не розібралася — їх було дуже багато, і всі на одне лице. Їй згадалися шереги військових на параді з нагоди дня народження фюрера. Дядечко Вольф кожному вимитому й вичесаному дітвакові сказав по слову особисто, перш ніж їм дозволили поласувати тортом, виставленим на довгий стіл. Бідолашна ласійка Фріда (у цьому вона, безперечно, вдалася в матір) засинала на ходу, так стомилася — на пиріг сил не лишилося. У Берґгофі тортів завжди вистачало — як не маковий Streusel, то корично-вишневий Tories, як не заварні тістечка, то шоколадні торти — величні куполи Schwarzwälder Kirschtorte — Урсулі аж було цікаво, хто це все з’їдає. Вона докладала всіх зусиль, щоб не лишилося ні крихти. Дні з Євою бували нудні, але не могли зрівнятися з вечорами, коли приїздив фюрер. Після вечері вони годинами сиділи у величезній страшненькій Великій залі, слухали грамофон і дивилися фільми (а часто і те, і те). Вибір розваг, звісно, диктував фюрер. Якщо музика, то «Die Fledermaus» і «Die lustige Witwe». Першого вечора Урсула подумала, що їй навіки закарбується в пам’ять образ Бормана, Гіммлера, Геббельса і їхніх кровожерливих других половин, які слухають «Die lustige Witwe» з тонкогубими зміїними посмішками (це, може, теж Lippenbekenntnis). В університеті Урсула зіграла у студентській постановці «Веселої вдови» — вона приятелювала з дівчиною, яка грала Ганну, головну героїню. Хто б міг подумати, що наступного разу вона почує «Вілья, о Вілья! Лісова відьма» німецькою, та ще й у предивному товаристві. Та постановка відбулася у 31-му. Вона поняття не мала, що чекає на неї, не кажучи вже про Європу.
Фільми у Великій залі показували ледь не щовечора. Приходив кіномеханік, великий гобелен на стіні піднімали, як завіси — за ним був екран. Скільки їм довелося висидіти нестравних сентиментальних картин, американських пригодницьких фільмів чи, що найгірше, фільмів про гори! Так Урсула побачила «Кінг-Конга», «Життя бенгальського улана» і «Der Berg ruft». Першого вечора дивилися «Der heilige Berg» (знову гори, знову Лені). Єва сказала їй по секрету, що улюблений фюрерів фільм — «Білосніжка». Цікаво, з ким із героїв він себе ототожнює — з лихою мачухою? Чи, може, із гномами? Не з Білосніжною ж? Може, із принцом, — вирішила вона. (У принца взагалі є ім’я? Принци, здається, завжди безіменні — але чи досить бути просто роллю?). Так, напевно, фюрер ототожнював себе із принцом, який пробудив дівчину від сну, як він пробудив Німеччину. Тільки не поцілунком.