— Метрів сім-десять, — сказав містер Буллок. — І ви ледь туди не звалилися.
Він провів її до опорного пункту.
— Ви надто стомлені, щоб лишати вас саму.
Він усю дорогу тримав її за руку, вона відчувала сильні м’язи.
На посту вона повалилася на розкладушку й радше зомліла, ніж заснула. Прокинулася, коли пролунав відбій о шостій. Їй здавалося, що вона проспала кілька днів, а насправді — тільки три години.
Містер Палмер заварював чай. Вона могла уявити, як він порядкує вдома у капцях чи читає собі з люлькою газету. Абсурдно, що він зараз тут.
— Тримайте, — сказав він і подав їй чашку. — Ідіть-но, мила, додому, дощ вщух.
Ніби це дощ зіпсував їй ніч, а не Люфтваффе.
Замість попрямувати просто додому, вона знову повернулася до кургану, поглянути, як там просуваються рятувальні роботи. При світлі дня все виглядало інакше, обриси видавалися знайомими. Щось їй цей курган нагадував, тільки вона не могла згадати що.
Навколо тягнулися руїни, цілу вулицю зрівняло з землею, проте на вчорашньому її кургані й далі кипіла діяльність. А добрий був би сюжет для баталіста: «Копають курган» — гарна назва. Бея Шоукросс вивчилася на художницю, випустилася саме перед війною. Цікаво, їй хотілося зобразити війну — чи намагається стояти понад цим усим?
Урсула обережно піднялася на курган. Рятувальник подав їй руку, щоб допомогти піднятися. Нова зміна вже прийшла, але, судячи з усього, стара команда теж не покладала рук. Урсула все розуміла. Складно полишити місце пригоди, коли здається, що воно «твоє».
Навколо жерла вулкану раптом залунали захоплені вигуки: старанна нічна праця нарешті дала плоди. Зі шпарини витягли жінку, обв’язану мотузкою під пахвами (на цьому етапі старанності вже не треба). Її передали до підніжжя кургану з рук у руки.
Урсула бачила, що та аж чорна від бруду і то приходить до тями, то знову відключається. Поламана, але життя в ній ще жевріє, бодай ледь-ледь. Її повантажили в карету швидкої допомоги, що терпляче чекала внизу.
Урсула і собі спустилася. На землі на фургон моргу чекало загорнуте у саван тіло. Урсула привідкрила обличчя й побачила блідого чоловіка з минулої ночі. При світлі дня стало ясно, що це таки містер Макколл із десятого номера.
— Привіт, — сказала вона.
Майже старий друзяка. Міс Вулф сказала б їй підписати тіло, але тут Урсула зрозуміла, що згубила свій записник і писати нічим. Покопирсавшись у кишені, вона знайшла помаду. «Хіба ж хочеш — мусиш», — пролунав Сильвіїн голос.
Спершу думала була записати ім’я у містера Макколла на лобі, проте це виглядало принизливо (ще принизливіше, ніж смерть?), тож натомість задерла йому рукав, поплювала на хустинку і стерла з руки трохи грязюки, як маленькому. А тоді записала в нього на руці ім’я й адресу помадою. Криваво-червоною, як і належить за таких обставин.
— Що ж, бувайте. Мабуть, більше не побачимося.
Обійшовши підступну вирву, до якої ледь не звалилася вночі, Урсула натрапила на міс Вулф — та сиділа за порятованим із руїн столом, як у бюро, й пояснювала людям, що робити далі: куди звернутися по харчі і прихисток, де добути одяг і талони на продукти, і так далі. Міс Вулф трималася бадьоро, хоча лише Богу відомо, коли вона востаннє спала. Залізна жінка, це без сумнівів. Урсула дуже тепло ставилася до міс Вулф і поважала її чи не більше, ніж будь-кого зі своїх знайомих, крім, може, Г’ю.
Черга набігла з великого укриття — хтось допіру зараз зважився визирнути, глипаючи на світло денне, як нічне звіря, і виявив, що дому в нього вже нема. Укриття не там, де треба, не на тій вулиці, — подумала Урсула. Вона не одразу зорієнтувалася і зрозуміла, що всю ніч подумки неправильно називала вулицю.
— Вони жінку витягли, — сповістила вона міс Вулф.
— Живу?
— Більш-менш.
Коли вона нарешті дісталася до Філлімор-ґарденз, Міллі вже встала і вдяглася.
— Як минув день? Ще трохи чаю лишилося, — сказала вона, наповнила чашку й передала Урсулі.
— Та як завжди, — сказала Урсула. Чай був ледве теплий. Вона стенула плечима. — Доволі-таки жахливо. О, вже так пізно? Мені час на роботу.
Наступного дня Урсула з подивом виявила в себе на столі записи міс Вулф, зроблені акуратним медсестринським почерком. До неї потрапляли папки з цілого міста, ніколи не знати, чому їх занесло саме сюди. «05:00 Попередній звіт про інцидент. Донесення про обстановку. Жертви: 55 у лікарні, 30 загиблих, 3 зниклих. Сім будинків повністю знищено, приблизно 120 без даху над головою. 2 загони Національної пожежної служби, 2 карети швидкої допомоги, 2 важких рятувальних загони, 2 легких рятувальних загони, один пес ще працює. Роботи тривають».
Пса Урсула не зауважила. Це був лише один із багатьох лондонських інцидентів тієї ночі — вона підхопила цілий стос і сказала:
— Міс Фоусетт, чи не могли б ви їх внести до реєстру?
Вона ледве дочекалася возика з чаєм і булочками.
Вони пообідали на терасі просто неба: картопляно-яєчний салат, редька, салат, помідори, навіть огірок.
— Мати все виростила своїми руками, — сказала Памела. Нічого смачнішого Урсула вже давно не їла. — А на десерт буде яблучна шарлотка.
За столом вони були самі. Сильвія пішла з’ясовувати, хто подзвонив у двері, а Г’ю рушив подивитися, чи справді в полі по той бік села впала бомба й не вибухнула, і ще не повернувся.
Хлопці також обідали al fresco — ласували печенею з буйволів і сакоташем (а в реальності бутербродами із солонини і крутими яйцями), витягнувшись на газоні. Вони поставили старий запліснявілий вігвам, який відкопали у сараї, і тепер гралися в ковбоїв та індіанців, чекаючи на польову кухню (чи Бріджит із тацею).
Памелині сини були ковбоями, а евакуйовані радо погодилися грати за апачів.
— Думаю, це їм пасує, — сказала Памела.
Вона зробила їм картонні головні убори, до яких прикріпила куряче пір’я. Ковбої вдовольнилися тим, що пов’язали на шию старі носовички Г’ю. Двоє лабрадорів розбушувалися від цих забав, а Джеральд, якому було тільки десять місяців, спав на ковдрі біля Памелиної Гайді — один не свідомий забави, а друга надто врівноважена для таких витівок.
— Він у них грає скво, — сказала Памела. — Бодай не галасують. Справжнє диво. Шестеро хлопців під одним дахом. Дякувати Богові, що почалася школа. Хлопці ніколи не вщухають, їх весь час треба чимось займати. А ти проїздом?
— На жаль, так.
Вона пожертвувала безцінною вільною суботою, щоб побачитися з Пеммі і хлопцями. Памела була виснажена, а Сильвію війна підживила. Хто б міг подумати, що вона стане такою затятою прибічницею жіночої добровільної служби?
— Я здивована. Вона ж узагалі-то не любить інших жінок, — сказала Памела.
Сильвія розвела курей і підвищила виробництво яєць на військові потреби.
— Бідашки день і ніч несуться, — сказала Памела. — Можна подумати, що мати завідує заводом із виробництва амуніції.
Урсула не розуміла, як можна змусити курей працювати в кілька змін.
— Вона їх переконала, — розсміялася Памела. — Курячий генерал.
Урсула не стала розповідати, як вони прибули на виклик до розбомбленого будинку, де мешканці тримали курей у садку — кури майже всі вижили, тільки пір’я з них поздувало.
— Уже общипані, — безсердечно розсміявся містер Буллок.
Урсула бачила людей, із яких здерло одяг, і дерева, які стояли серед літа без листя, але про це теж не стала розповідати. Не стала розказувати, як пробиралася через стічні води з тріснутих труб, і про потопельників. Не стала згадувати навіть паскудне відчуття, коли кладеш руку людині на груди, а пальці зіслизають всередину грудної клітини. (На щастя, він уже був мертвий, і на тім спасибі).
А Гарольд розповідає Памелі, що бачив? Урсула питати не стала — навіщо псувати гарний день такими розмовами. Їй згадалися солдати, які повернулися з минулої війни і не сказали ні слова про побачене в окопах. Містер Сіммс, містер Палмер та, звісно, батько.