— От йолопи, — лютував Фред Сміт, — про що вони взагалі думали, коли ставили там цю довбану кухню? Прямо ж під торцем!
— Вони не знали, — сказала Урсула.
— А мали б, курча, головою подумати.
— Значить, хтось мав би, курча, подумати головою і їм сказати, — Урсула раптом розлютилася. — Наприклад, довбані пожежники.
Світало, нарешті пролунав сигнал відбою.
— Я й раніше подумала, що тебе побачила, а потім вирішила, що здалося, — примирливо сказала Урсула. Фред злився на загиблих, бо вони полягли, а не тому, що вони зробили дурню.
Вона рухалася, як у сні, ніби відпливала від дійсності.
— Я й сама як мертва. Якщо не посплю, з’їду з глузду. Я живу тут за рогом. Пощастило, що це не наш дім. І пощастило, що я побігла за псом.
Якийсь рятувальник дав їй мотузок, щоб вона прив’язала пса до обгорілого стовпа. Їй згадався чоловік, який збирав на ноші руки й ноги.
— Обставини, думаю, диктують, що так його і треба назвати — Щасливчиком, нехай це банальність. Він мене, бачиш-но, порятував. Я теж пила б там чай, якби не побігла за ним.
— Йолопи довбані, — знову повторив Фред. — Тебе провести додому?
Урсула подякувала, тільки повела його не до Філлімор-ґарденз за рогом. Натомість вони стомлено попленталися, узявшись за руки, як діти, по Кенсінґтон-гай-стрит, о такій порі майже безлюдній, як не рахувати тих, хто трудився над газовою трубою у вогні, а пес трюхикав при них.
Урсула знала, куди вони прямують, — це видавалося неминучим.
Навпроти ліжка у спальні Іззі була картина в рамі, оригінал ілюстрації до перших «Пригод Авґуста» — графіка, що зображала зухвале хлопчисько і його пса. Портрет виглядав майже як пародія: кашкет, випнуті щоки, доволі ідіотський вест-гайленд-вайт-тер’єр, геть не схожий на справжнього Джока.
Картина не вписалася б у кімнату, якою Урсула її запам’ятала, коли дім ще не закатали в нафталін. Це був жіночий будуар із шовками й сатином, дорогими кришталевими карафками й емальованими щіточками. Прегарний французький орнаментальний килим щільно скатали, перев’язали цупким мотузком і лишили при стіні. На іншій стіні висіло полотно одного з дрібніших імпресіоністів — Урсула підозрювала, що придбали його, бо пасував до декору, а не з любові до митця. Цікаво, Авґуст там висів, щоб нагадати Іззі про успіх? Імпресіоніста спакували десь у безпечне місце, а ось про ілюстрацію наче й забули — чи, може, тепер Іззі було байдуже. Хай там як, склом по діагоналі бігла тріщина. Урсулі згадалася та ніч, коли вони з Ральфом здійснили набіг на винний погрібець, ніч, коли розбомбили Голланд-гауз — може, скло постраждало саме тоді.
Іззі розважливо вирішила не лишатися в Лисячому закуті зі «вдовою у жалобі», як тепер називала Сильвію, бо «ми гризтимемося як пес із котом». Натомість вона рушила у Корнвол, де зняла дім на кручі («Як Мандерлей, усе дуже дико і романтично, але, на щастя, ніяких тобі місіс Данверс») і «строчила» комікси про Авґуста для однієї популярної щоденної газети. На думку Урсули, було б значно цікавіше, якби вона дала Авґустові вирости, як виріс Тедді.
Жовте, як масло, і несезонно тепле сонце що є сили намагалося пробитися крізь цупкі оксамитові завіси. «Чому ти так тривожиш нас крізь вікна і завіси повсякчас?» — подумалося їй. Якби вона могла повернутися назад у часі й обрати собі коханця з будь-якого відтинку історії, то обрала би Донна. Не Кітса, бо знання про його передчасну смерть усе зіпсувало б. У цьому, звісно, і полягає проблема мандрів у часі (а не в їхній неможливості) — вона, як Кассандра, псувала б усім настрій звісткою про те, що настане. Невпинний плин часу стомлює, але рухатися можна тільки вперед.
Стояв листопад, але за вікном усе одно співала птаха. Пташки, мабуть, не менш спантеличені Бліцом, ніж люди. Як ці вибухи позначилися на них? Мабуть, чимало пташок загинуло — маленькі сердечка розривалися, легені лускали від тиску. Мабуть, падали з небес, як невагомі камінці.
— Ти задумалася, — сказав Фред Сміт. Він лежав, закинувши одну руку за голову, і палив.
— А ти наче як удома.
— Точно, — він усміхнувся й нахилився вперед, щоб обійняти її за талію й поцілувати в шию. Вони обоє були такі брудні, наче цілу ніч трудилися на шахті. Їй згадалося, скільки на ній було сажі після тієї поїздки на майданчику машиніста. Тоді вона востаннє бачила Г’ю живим.
На Мелбері-роуд не було гарячої води — власне, взагалі води не було, та й електрики теж, усе відключили до кінця війни. Вони у темряві заповзли під чохол на голому матраці Іззі й провалилися в сон, як у смерть. За кілька годин одночасно прокинулися й кохалися. Такій любові (чи, якщо бути щирим, хіті) віддаються всі, хто пережив трагедію чи чекає на біду — без спину і лютій, проте, як не дивно, ніжній і чулій. Любов, підшита меланхолією. Як соната Баха у виконанні гера Ціммермана, вона зачепила щось в Урсулиній душі, розділила розум і тіло. Вона спробувала згадати рядок із Марвелла, здається, з «Діалогу Душі із Тілом», щось про «засуви кісток», пута і кайдани — але слова не складалися. Було в тому щось жорстоке, коли на цьому закинутому ліжку стільки м’якої шкіри та плоті.
— Про Донна думаю, — сказала вона. — Пам’ятаєш, як там? «О Сонце, заклопотане й старе»?
Ні, вирішила вона, мабуть, він не пам’ятає.
— А, — байдуже протягнув він. Власне, то навіть гірше, ніж байдужість.
Несподіваний спогад про сіре привиддя в підвалі і немовля під коліном захопив її зненацька. На мить вона опинилася деінде, не в підвалі на Арґайл-роуд, не у спальні Іззі у Голланд-парку, а в якомусь химерному чистилищі. Вона падала й падала...
— Цигарку будеш? — запропонував Фред Сміт. Він підкурив від недопалка й передав їй.
Вона взяла цигарку і сказала:
— Я, взагалі-то, не палю.
— А я не замаланююся до незнайомок і не трахаю їх у пишних особняках.
— Дуже в дусі Лоуренса. Тільки я не незнайомка, ми ж із дитинства знаємося.
— Але ж не так.
— Слава Богу, — він їй уже розподобався. — Поняття не маю, котра година, але на сніданок можу запропонувати дуже добре вино. А більше нічого, боюся, і немає.
Він поглянув на годинник на руці і сказав:
— Пропустили ми сніданок. Зараз третя по обіді.
Пес протиснувся у двері, процокав кігтиками по голому паркету. Тоді заскочив на ліжко й уважно поглянув на Урсулу.
— Бідолашечка, — сказала вона, — він, мабуть, геть голодний.
— Наш Фред Сміт? І як він? Розказуй!
— Суцільне розчарування.
— Тим, який він у ліжку?
— Господи, ні, та не цим. Я ніколи... ну, так ніколи, розумієш. Я думала, буде романтично. Ні, це неправильне слово, дурне слово. Я думала, може, в тому буде щось глибше.
— Трансцендентне? — підказала Міллі.
— Точно, саме це я й шукала.
— Я думаю, воно саме тебе знаходить, а не навпаки. Не можна такого вимагати від старого доброго Фреда.
— У мене був у голові образ Фреда, тільки він відрізняється від реальності. Може, я закохатися хотіла.
— А натомість був тільки добрий секс, бідашечка.
— Ти права, не можна вимагати від людей забагато. Господи, я, мабуть, перед ним носа дерла. Донна цитувала. Як ти думаєш, я сноб?
— Жахливий. А ще від тебе тхне, — радісно сповістила Міллі. — І цигарками, і сексом, і бомбами, і бозна-чим. Набрати тобі ванну?
— Так, спасибі величезне.
— І раз ми вже заговорили про ванну, то й шавку викупай. Він смердить, що хоч святих винось. Але симпатичний, — сказала вона, імітуючи американський акцент (доволі погано).
Урсула зітхнула й потягнулася:
— Ти не повіриш, у мене вже бомби в печінках сидять.
— Але війна найближчим часом нікуди не подінеться.
Травень 1941 року
І Міллі була права. Війна тяглася і тяглася. Почалася жахливо холодна зима, а потім той страшний рейд на Сіті під кінець року. Ральф допоміг порятувати собор Святого Павла від пожежі. Урсулі згадалися всі прегарні церкви Рена — збудовані завдяки попередній Великій пожежі й загиблі у цій.