– Ви, звісно, молодший за мене, але, може, пам’ятаєте, був такий старий, іще чорно-білий фільм «Дівчина з характером» із Валентиною Сєровою в головній ролі? З героїнею там сталася доволі закручена романтична історія, але я про інше. У фільмі показували дружину військовослужбовця Хетагурова, яка закликала дівчат освоювати Далекий Схід. Цих дівчат потім називали хетагурівками.[16]
Моя бідолашна, геть розгублена мама зі сльозами помчала до бабусі Анастасії, тобто до своєї матері, та повідомила, що випадково вийшла заміж, але нізащо не поїде до чоловіка. Проте Василь був іще той хитрун і стратег! Виявляється, він встиг побувати у своєї тещі, яка жила вдовою в селищі за двадцять кілометрів од міста, й абсолютно зачарував її, така вже в нього була вдача. Зрештою бабуся переконала маму їхати на Далекий Схід слідом за чоловіком разом із хетагурівками. Довелося 18-річному дівчиську вирушати невідомо куди до зовсім незнайомої людини. Мамине слово для неї було законом.
У ті часи на Далекому Сході не було особливих засобів зв’язку. Коли дівчата прибули на кінцеву станцію, їм сказали, що поки вони не влаштуються, можуть жити у вагончику. Минуло кілька днів, і дівчата покликали Тонечку до вікна і запитали: «А чи не твій це Василь щодня мокне у своїй плащ-палатці?» Виявляється, тато, не знаючи, коли приїде його молода дружина, щодня долав кілька кілометрів тайги і не втрачав надії, хоча жінка й не обіцяла, що приїде.
– Так… Мабуть, це любов! – розвів руками Віктор.
– О, сьогодні, через стільки років, я не маю в цьому сумніву! – сказала Тетяна Василівна й відпила чаю. – Так от, цього разу по тайзі вони йшли вже вдвох – аж до місця розташування танкового полку, який майже в повному складі чекав приїзду молодої дружини офіцера. З жінок там були лишень одна маленька дівчинка та її мама, дружина командира. А тато мій виявився, незважаючи на своє селянське походження, дуже уважним і турботливим чоловіком. Він купив мамі небачені заморські фрукти (сам їх не куштував) і з радістю частував ними свою дружиноньку. Це були кислючі лимони, а дівчині довелося їсти їх і дякувати, бо боялася образити.
– А може, вона знову згадала про ніж у чоботі? – засміявся Віктор.
– Та ні, вона вже знала, що то був жарт татового приятеля! І ще був із ними кумедний випадок. Батько виріс у багатодітній родині, де на всіх дітей були одні чоботи, і взуття вважав майже священним предметом. Так от, у якості подарунка для своєї коханої він придбав десь цілу гору парусинових капців із перетинкою й застібкою на боці. Але всі вони були… на одну ногу! Ось так почалося щасливе життя моїх батьків! – жінка всміхалася, освітлена спогадами про дорогих їй людей і щаслива, що може поділитися їхньою історією з кимось, адже сьогодні такі стосунки швидше рідкість, ніж ординарний випадок. – Там, на Далекому Сході, народився мій брат. Минуло пару років, і нарешті мама з братиком зібралися познайомитися зі своїми українськими родичами. Уявіть собі: під’їжджаючи до Києва, вони почули гуркіт. Братик був у коротеньких штанцях, мама в крепдешиновій сукні… У передчутті радісної зустрічі вона сказала: «Чуєш, синку, здається, салют!» Але це саме бомбардували Київ…
Жінка зітхнула, ковтнула чаю і втупилася в нерухомий годинник із невтомним маятником.
– Тато пройшов усю війну від командира танка до командира танкового батальйону. Він мріяв про дочку, якщо виживе. Довелося мені винагородити його й народитися. І ще пам’ятаю: коли Петя Рижков приїжджав у гості до моїх батьків, я вперше почула історію заміжжя моєї мами. Виявляється, не маючи часу на залицяння, курсанти домовилися з маминою подружкою, щоб вона їм допомогла. Мої «старички» дуже сміялися, згадуючи про ніж у чоботі, а я дивувалася їхній безпосередності з «висоти» свого підліткового віку…
Знову заграв годинник, Тетяна Василівна допила чай, усміхнулася, глянувши на принесену Оксаною прозору коробочку зі струдлем, і промовила до Віктора:
– Уже не знаю, навіщо вам ті чужі історії, але, певне, потрібні. Власне, я повз цю кав’ярню ходжу на ринок. От учора зранку побачила на дверях оголошення, зазирнула розпитати в дівчат, що за дивина, а потім залишила свої координати. Звісно, у літньої жінки за життя є повно різних історій, більш чи менш цікавих. Але від згадки саме про батьків та їхні стосунки мені світло й затишно на душі. То й вирішила поділитися, передати комусь цей спогад. Добром і світлом треба ділитися, тоді воно множиться. Я так думаю. А наразі життя таке складне, швидкісне, як безумний потяг – вжик! – і пролетіло. Когось змело зі шляху, когось розчавило, несучи тебе від пункту А до пункту Б… Та я не про це, не про сумне. Навпаки, хотіла нагадати, що часи були набагато важчі: війна, голод, смерті навколо, а почуття залишилися. І підтримували бажання жити. Ось так. Вибачте, наговорила вам. Пора мені. Чоловік чекає. А я йому – струдля! Хай порівняє з моїм, що пекла на Перше травня. Дякую!
16
У лютому 1937 р. газета «Комсомольская правда» опублікувала лист дружини офіцера Валентини Хетагурової, яка прибула в 1932 р. на Далекий Схід за комсомольською путівкою. У ньому жінка зверталася до дівчат СРСР із закликом їхати жити й працювати в ці краї, де гостро потребували робочої сили. Особливо бракувало жіночих рук. На заклик відгукнулися десятки тисяч осіб. Уже до осені 1937 р. на Далекий Схід прибуло 11500 комсомолок, зокрема 50 інженерів, 550 техніків, 20 лікарів, 400 медпрацівників із середньою спеціальною освітою, 140 агрономів, 300 зоотехніків, 380 вчителів, 800 культпрацівників, 300 шоферів, 1100 токарів, слюсарів та електромонтерів, 1100 бухгалтерів. Дівчата прямували в найвіддаленіші куточки східної частині СРСР, працювали в школах, лікарнях, на корчуванні тайги, а також на риболовецьких промислах. Сьогодні вважають, що хетагурівский рух був спричинений демографічним дисбалансом. Наприклад, на початку 1940-х років у Комсомольську-на-Амурі на одну дівчину припадало близько 300 хлопців (