– Що-що?! – нахилила голову на бік і скептично подивилася на Віктора Женька.
– А те! Ніяка вона не письменниця! – рішуче випалив він. – Хоча ніде правди діти… жінка цікава…
– Як це – не письменниця?! А ви звідки знаєте?! Чому я мушу вам вірити взагалі? Після всього цього?! – Дівчина заплющила очі, витягла перед собою руки й зобразила із себе сліпу, що похитується й намацує дорогу.
– Я? – зітхнув Віктор. – Я от якраз письменник і є. А вона… Хтозна. Ще не з’ясував. Але наразі, здається, наша Амалія втрапила в халепу. І, мабуть, потребує допомоги. А я сиджу тут, як телепень, і не знаю, що робити. Заявитися до неї з підтримкою? І що? Сказати, що сталося диво й до мене повернувся зір?! Дурість така… А тут ти!
– Чекайте-чекайте! У мене каша в голові. Амалія – не письменниця?!
– Ні. Це факт. І не відома. І взагалі ніяка.
– А ви письменник?!
– Так.
– Відомий?! – недовірливо примружилася Женька.
– Достатньо відомий, – розвів руками чоловік, – можеш заґуґлити.[17] Ось мої права, у них прізвище.
– Отакої! Ага. Значить, так: ви письменник і не сліпий.
– Так, – усміхнувся Віктор, зняв окуляри, і вона побачила, що очі в нього карі.
– А Амалія – не письменниця й сліпа. Ой-ой… – взялася обома руками за голову Женька і захиталася. – Дурдом! А ніби дорослі люди…
– Тьху! Та не сліпа вона! Я так розумію, у неї стрес. Щось особисте… І вона, мабуть, вирішила слухати чужі історії, щоб відволіктися від своїх переживань.
– А ви? У вас теж стрес?!
– Ну… певною мірою… У мене творча криза. Муза ослабла, не генерує свіжих і неповторних сюжетів… А я побачив оголошення про цю акцію і подумав: а чом би й ні?
– А прийти і сказати, як є, слабо?! Вона ж ось сказала! Хоч, правда, й вигадала. Обов’язково було той цирк влаштовувати? Вважаєте, це порядно по відношенню до тих, з ким ви зустрічалися?
– Ну, принаймні, ніякого криміналу я в цьому не бачу, не треба з мене робити злодія! Просто коли люди думають, що їх слухають і одночасно розглядають, вони більш стримані, намагаються сподобатися, чи що. А так їх несе у розповідь, а я собі сиджу й спостерігаю через темні окуляри…
– Ну, може, і не кримінал, але ж усе одно воно якось… А, думаєте, коли пані Амалія дізнається про ваш «метод», вона несказанно зрадіє? Адже ви і її розглядали тишком-нишком! Але ви так і не сказали, що там у неї за халепа? І як ви дізналися?
29
Віктор (а він таки був Віктором, згідно з посвідченням водія), як міг, швидко розповів дівчині, що сьогодні він знову слухав чергову історію, тепер від однієї літньої пані, і вже збирався повертатися додому, як біля виходу з кав’ярні до нього звернувся один чоловік. Цей пан минулого тижня переказував їм свій містично-фантастичний сюжет, і не встигли вони здивуватися, як оповідачеві зателефонували й він поспіхом розпрощався. Але сьогодні той пан спеціально йшов до кав’ярні та сподівався зустріти там Віктора, адже дуже хвилювався за пані Амалію. Він випадково став свідком того, як серед білого дня якісь бандити на сусідній вулиці пхнули її на узбіччя, вирвали сумочку і зникли.
– Розумієш, він і сам трохи дивний, але наче не вигадує, розповів, що Амалія відмовилася звертатися до міліції, але була надзвичайно пригнічена, сама не своя. Травмувала лікоть, плакала і взагалі немов не в собі. А в сумочці, каже, було все – документи, чимало грошей… Коротше… Женю, правда, до фіга грошей – п’ять тисяч баксів, з його слів.
– Ого… Нічого собі! – округлила очі Женька. – А чого це вона їх носила в сумочці?!
– Хто її знає… Може, на щось саме були потрібні, – знизав плечима Віктор.
– Дааа… Уявляю собі її шок! Тобто навіть не уявляю. Вона й без того не дуже весела була, якась така… В іншому вимірі. От уроди! Вдавилися б тими грошима, падлюки!
– Так, ти не гарячкуй. Справа не в тому, хто чим удавиться. Шкода її. Розумієш? Хто знає, як людина здатна повестися в стресовій ситуації. Треба б їй допомогти. Чи принаймні переконатися, що все в порядку. Зло бере, але що вже зробиш…
– А ви маєте номер її мобільного?
– Ні, на жаль.
– То, може, піти в кав’ярню, спитати в дівчат і подзвонити?
– Розумна думка. Але, боюся, мобільник її пішов у комплекті. Хоча… Може, вона його в кишені тримала? То ти сходиш, а? А я почекаю… Я ж той… щойно вийшов звідти. Ще сліпим…
– От же ж! – вдарила себе по колінах Женька. – Ну, що з вами робити? Добро, зараз зганяю. І правда, шкода її. Може, дійсно якась допомога потрібна… Я вам лишу мою сумку, тут дуже цінні інструменти! Дивіться, не проморгайте! От райончик! Серед білого дня…