Пройшли пару кварталів пішки, кожен розумів, що зараз доведеться прощатися, але обом не хотілося. Віктор не знаходив приводу якось подовжити спілкування. Якби він не був «сліпим», міг би запропонувати жінці будь-що – у Києві стільки можливостей провести час разом. Але що він може зараз, у такому образі?! Хіба що знову сісти в таксі і про їхати поруч кілька кілометрів, дати їй вийти біля знайомого під’їзду й рушити додому на Виноградар пити пиво й міркувати про дивні ігри дорослих людей… Це вже не смішно, якийсь «День бабака»[19] вийде. Ходити по колу – то нічого не змінює. Але що наразі робити, він не знав. Хотілося поговорити з Женькою, що там відбувалося вчора, дізнатися, що за біда в Амалії така, що й жити не хоче? Зрозуміло, то особисте, але хіба кожна жінка ось так зависає на краю після того, як розбиваються скельця її рожевих окулярів?!
Вони таки піймали таксі. Точніше, це зробила Амалія. І їхали поруч на задньому сидінні так близько один до одного, що, мабуть, можна було почути стукіт двох сердець, якби не гуркотіння машини по вибоїнах в асфальті, що «зійшов разом зі снігом», як жартували цієї весни в місті.
Але треба було діяти, адже взагалі невідомо, чи випаде їм нагода знову побачитися.
– Ви, я розумію, живете в цьому районі не дуже давно? – порушив мовчанку Віктор.
– Так. Не дуже.
– Рік? Менше?
– Менше.
– А я – місцевий мешканець. Знаю кожен закапелок цих північних околиць. Я взагалі Київ добре знаю, але то вже набуте з книжок, архівів, розмов зі старожилами, фільмів… А знання району свого дитинства – це ніби в крові.
– Так, я розумію. Я теж добре знала колись мій район, але то було в іншому місті. І, здається, в іншому житті, – зітхнула Амалія.
– У мене є пропозиція до вас, – промовив Віктор, не повертаючи обличчя до неї, а ніби дивлячись уперед по ходу автівки. – Пропоную провести вам екскурсію, хай би як дивно це звучало.
– Дійсно, звучить дещо дивно, пробачте… Але я згодна. Якщо ви знаєте, як це зробити, чому б ні. Але не сьогодні… У мене вдома кішка голодна. Приблудилася. Тепер мушу дбати. Ви не знаєте, яку їм рибу дають – сиру чи приготовану? Чи краще купити котячий корм і не мучитися?
– Не знаю. Пес у мене був, а на котах я не розуміюся. Ви невдовзі розберетеся. Вона сама вам підкаже. Просто треба час і терпіння, – промовив Віктор, наголошуючи на слові «час».
– Час? – зітхнула Амалія й змінила тему: – А що ви хочете мені тут показати?
– О, пропоную десь зустрітися завтра, а я подумаю, що вам було б цікаво. От, наприклад, неподалік Кирилівська церква з роботами Врубеля. Були там?
– Ні, соромно, але не була, хоч скільки разів уже проїздила повз неї.
– Тоді – велкам! Я не буду вантажити вас цифрами й датами. Там треба просто побути, походити мовчки й подивитися…
– Подивитися?
– Ну… Ви подивитеся. Поділитеся враженнями. А я… Я там був разів десять. Уперше в дитинстві. Нас зі школи водили на суботник на територію психлікарні, як тут кажуть, «павлівки».
– А, Фрунзе, сто три? Знаю, – знову невесело всміхнулася Амалія.
– Так, сто три! Ми згрібали там осіннє листя, а потім я нишком просочився з групою туристів до церкви… Але то я розкажу вам завтра, бо відчуваю, що ми під’їжджаємо до вашого будинку.
– Як то ви відчуваєте?! – щиро здивувалася жінка, а Віктор на мить вирішив, що його викрили.
– Як? Ну, з поворотів, люба пані, з поворотів! У мене компас усередині! То, може, наберете мене з вашого мобільного?
Машина дійсно зупинилася біля під’їзду, Віктор продиктував свій номер, Амалія зробила виклик і враз почула енергійну мелодію його мобільного.
– То о котрій можна буде вас набрати?
– Не знаю…
– Але ж ви, мабуть, маєте якісь справи?
– Я? Справи? Так… якісь маю…
– Давайте я наберу о десятій, а там буде видно?
– Так, буде видно, – луною відповіла жінка й подумала, що Віктор, певне, не так давно втратив зір, коли оперує такими словами.
На прощання він на мить затримав її руку у своїх долонях, а потім нахилився й поцілував її. Від незграбного руху заболів забитий при падінні лікоть. Амалія мовчки вийшла з машини, не знаючи, що казати і що про все це думати. Підвела погляд угору, на свій балкон, побачила там на перилах Сильву, помахала їй рукою й рушила від будинку до невеличкого павільйону-крамнички з продуктами, де сподівалася купити тварині якоїсь їжі. І собі цигарок, хоч вона й не так часто курить. Але хай будуть…
«Екскурсія… Руку поцілував… Навіщо мені це? Нова передісторія нового болю? Екскурсія до церкви в супроводі сліпого… – схвильовано думала вона, крокуючи тротуаром. – Ліпше вже не до церкви, а в заклад, який поруч…»
19
«День бабака» – американська комедія з елементами фантастики режисера Гарольда Раміса за мотивами історії Денні Рубіна, головний герой якої багаторазово проживає той самий день, друге лютого, опинившись у петлі часу.