Дивний миттєвий ланцюжок думок перекинув її з незатишного балкону до крамнички в Парижі, де Артур і купив ці рукавички… Жінка зітхнула. Так, вона знає французьку. Але навіть не уявляє, чи можна нею заробити собі на хліб, це-бо не всім необхідна англійська… Колись давно їй страшенно захотілося вивчити мову, щоб читати в оригіналі французькі книжки, адже про подорожі вона тоді й не мріяла. Тож іще в інституті записалася на факультативний курс і отримала там найперші знання й навички. Згодом були і подорожі, і спілкування, і навіть якийсь час репетитор удома. Там, на Ярославовому Валу, учителька, яка давала уроки сусідській дівчинці, радо стала заходити й до неї, приробляла собі копійчину. Амалія знову зітхнула, розуміючи, що за весь час після розлучення жодного разу не подумала, чим вона сама зможе заробляти собі на життя. І знала чому.
Вона подивилася з балкона на двох літніх жінок, що розмовляли у дворі на лавочці, одна з них була власницею сусіднього балкону.
«Але живуть же! Чомусь і навіщось…» – прошурхотіло в голові.
День котився до вечора, ранковий сплеск емоцій після приходу Артура влігся, і жінці знову нестерпно захотілося вийти звідси, побачити різних людей, у котрих немає проблем, які знають «чому й навіщо», зустрічаються, спілкуються, закохуються, п’ють каву, а деякі з них принагідно діляться своїми історіями. Вона визначила час на екрані мобільного, при цьому згадала про дзвінки від Віктора, на які не було сил відповідати, та про есемеску від Женьки. Згадка про цю рішучу, наполегливу, але добру дівчину викликала усмішку, й Амалія пішла перевдягатися для виходу з дому.
Вбралася в джинси, чоловічого крою сорочку, кросівки, за звичкою прикрила очі темними окулярами – впізнати «пані письменницю», та ще і з новою зачіскою, стало майже неможливо, романтична леді перетворилася на звичайну сучасну мешканку мегаполісу.
Коли вона виходила з квартири до спільного коридору, під ноги їй упав невеликий папірець. Амалія нахилилася й підняла його. Розгорнула. Це був чималий чек із якогось магазину. На ньому рукою Артура було написано: «У тебе постійно вимкнений мобільний. Я хвилююся».
«Він хвилюється?» – промайнула думка.
Вона покрутила в руках паперову стрічку, придивилася й побачила, що це був чек із крамниці дитячих товарів. Довгий список речей, необхідних для немовляти, з цінами й чималим підсумком. Серце її стислося і ніби поповзло до горла. Вона на мить заплющила очі, уявляючи, як її Артур зі щасливим обличчям урочисто виносить із лікарні білосніжний пакунок із власною дитиною.
Ковтнула слину, ніби проштовхнувши серце на місце. Набрала повні груди повітря й повільно випустила його через рот. Тремтячим пальцем натиснула кнопку ліфта. Треба кудись іти. Щось робити. Щоб не думати…
Дорогою до кав’ярні Амалія сповільнила ходу біля тієї галереї, де не так давно розглядала літні пейзажі й вирішила летіти в Грецію. Через широкі вікна побачила, що всередині щось відбувається. Заклякла і придивилася.
На підлозі було розстелено величезний папір, а довкола нього навпочіпки з’юрмилися світлокоса жінка в комбінезоні та душ п’ять-шість дітей. Жінка присіла біля вужчого краю полотна й малювала на ньому жіноче обличчя. Діти теж щось малювали трохи нижче, але не пензлями, а руками – пальцями чи навіть долонями. Вони не сиділи на місці, а відходили, торкалися фарби, налитої у великі тарілки, і поверталися залишати відбитки своїх рук на папері.
Амалія завмерла і спостерігала за дійством. Діти здавалися їй чимось дивними, але вона не усвідомлювала чому. Коли троє дітлахів одночасно відійшли по фарбу, погляду жінки відкрилася майже вся картина, і глядачка була вкрай здивована. Те, що вона побачила, художники називають «ню».[20] Спільними зусиллями цієї дивної групи авторів на великому полотні вимальовувався силует оголеної жінки з довгими розпущеними жовто-золотими косами.
Ні, Амалія не була ханжею й широко сприймала різні прояви мистецтва, але настільки безпосередня участь дітей у створенні еротичного полотна здалася їй недоречною. Жінка знизала плечима, тріпнула головою й рушила в напрямку кав’ярні. Плин її думок змінив напрямок, пригадався Віктор, і вона не знала, як поведеться, якщо раптом зустріне його там, швидше хотіла б із ним сьогодні розминутися, ніж побачитися. Господь, певне, підслухав її бажання, і дівчата-офіціантки не встигли привітатися, як повідомили, що пан Віктор хвилин п’ять, як пішов.
20
Ню – художній жанр, що зображує красу оголеного людського тіла (від фр.