Особливу увагу було приділено «групі ризику» – епілептикам, психопатам, «асоціальним», а крім того, усім літнім і немічним. Лікарі намагалися усунути в цих людей психічний вакуум, який можна описати словами однієї літньої жінки: «Увечері я спала, а вдень страждала». Активну роль відігравав також берлінський психіатр доктор Вольф, який використовував метод «аутогенного тренування» Шульца в лікуванні своїх пацієнтів. Сама методика аутогенного тренування (самонавіювання в стані релаксації або гіпнотичного трансу) була досить складною для реалізації в умовах табору, але основне завдання таки виконувала: за її допомогою вдавалося бодай подумки віддаляти людей від місця їх перебування. Сам Франкл часто користувався цією методикою, щоб дистанціюватися від навколишніх страждань.
«Я пам’ятаю, як одного ранку йшов із табору, не здатний більше терпіти голод, холод і біль у ступні, розпухлій від водянки, обмороженій і загнилій. Моє становище здавалося мені безнадійним. Але потім я уявив, ніби стою за кафедрою у великій, красивій, теплій і світлій лекційній залі перед зацікавленою аудиторією. Я читав лекцію на тему «Групові психотерапевтичні досліди в концентраційному таборі» і говорив про все, через що пройшов. Повірте мені, у той момент я не міг навіть сподіватися, що настане день, коли справді отримаю можливість прочитати таку лекцію».
Мурашки пробігли шкірою, й Амалія потерла долонею руки, стегна й натягнула на себе ковдру. Хіба що з якихось фільмів про війну вона могла приблизно уявити собі ті нелюдські умови, у яких перебували в’язні. І точно знала, що в такій ситуації не боролася б, а просто «вимкнула світло». Але відкриття того, що в концтаборах були люди, які добровільно взяли на себе місію боротися за своє і навіть чуже «світло», її просто вразило.
Їхня група психологічної допомоги запобігала самогубствам. Франкл організував службу інформації, і коли хто-небудь висловлював суїцидальні думки або виявляв реальний намір покінчити із собою, йому відразу повідомляли про це.
«Що було робити? Ми повинні були пробуджувати волю до життя, до продовження існування, до того, щоб пережити ув’язнення. За девіз психотерапевтичної роботи в концтаборі ми взяли слова Ніцше: «Той, хто знає, навіщо жити, подолає майже будь-яке “як”. Але в кожному разі мужність жити чи втома від існування залежали виключно від того, чи володіла людина вірою в сенс існування у власному житті».
У своїй основній праці «Людина в пошуках смислу» Франкл описав власний досвід виживання в концентраційному таборі й виклав свій психотерапевтичний метод знаходження сенсу в усіх проявах життя, навіть найстрашніших, тим самим створюючи стимул до його продовження. Франкл був одним із головних засновників екзистенціальної терапії, його праці стали джерелом натхнення для представників гуманістичної психології.
Всесвітньо відомий вчений Віктор Франкл помер 2 вересня 1997 року на дев’яносто другому році життя від серцевої недостатності.[21]
Амалія простягнула руку й вимкнула світло. Заплющила очі й завмерла. Вона навіть не намагалася уявити себе в умовах, які довелося пережити тому лікарю. Її охопив вселенський жаль до всіх: до Віктора Франкла, такого сильного й мудрого, до Віктора.
З кав’ярні, який попри втрату зору теж цілком давав собі раду, до тієї жінки з перукарні, яка щосили бореться за прогрес хворої дитини, до Сильви, у якої теж доля була непростою, і навіть до бабусі-сусідки, яка дивним чином підкинула їй статтю про Франкла, хоча, мабуть, мала намір показати допис про Сильву.
Але раптом Амалія відчула, що це не їх, а її треба жаліти. Чи сварити? А може, узагалі зневажати, адже це не вони, а саме вона раптом випустила з рук «кришталеву вазу» свого безцінного життя й мало не півроку скавулить над уламками… Згадалося, як зовсім нещодавно майже не знайома Женька з усіх сил тримала її «по цей бік», хоч і не була психотерапевтом. Стало соромно за себе, дорослу тьотю. Соромно за ту дурну розписку… Вона перевернулася на живіт, обхопила подушку і ткнулася в неї обличчям.
За хвилину Сильва стрибнула на ліжко, потупцяла по ковдрі і вмостилася під боком.