– Хто ви? І що вам від мене треба?! – відірвала погляд від розпису й виставила вперед руку Амалія, ніби попереджаючи про необхідну дистанцію.
– Не бійтеся, я – нормальна людина… Яка має свій невеличкий секрет, – Віктор спробував усміхнутися.
– І ви цим секретом тиснете людям на жалощі та розглядаєте їх з-за темних окулярів?! – знову підвищила голос жінка.
– Прошу, не сваріться, тим більше, у такому святому місці! Я все поясню. І, між іншим, мені ні до чого людська жалість. Здається, я жодного разу ні про що нікого не просив. Це… Це була просто така гра. Як і гра в «Живі книги».
– Гра?! – знову захлинулася повітрям Амалія й пригадала, як вони удвох сховалися, мокрі від зливи, у під’їзді, їй увижалося, що Віктор спостерігає за нею, але тоді це здалося маячнею. – Та це як мінімум непорядно! А може, ви маніяк під личиною нещасного інваліда?!
– Женька сказала те саме…
– Женька?! Хіба вона в курсі?! А! То дівчина вас уже розкусила? І ви вдруге вигадуєте нісенітниці, щоб виправдатися? – гнівалася жінка.
– Давайте присядемо, прошу, я все поясню, – Віктор вказав на ряд стільців у себе за спиною.
Амалія насупила брови і якусь мить розглядала цього чоловіка. Він виглядав таки добряче розгубленим, а очі, які їй не раз хотілося побачити за окулярами, були добрими, брунатного кольору і з промінчиками зморщок, що розходилися до скронь. Вона набрала повні груди прохолодного повітря, повільно його випустила, склавши губи трубочкою, і рушила до стільців.
– То що, зіграємо у відвертість? – рішуче подивилася на чоловіка, який сів через один стілець від неї, зберігаючи дистанцію.
– Якщо ви теж готові.
Жінка вловила якусь двозначність, ту саму легку іронію, що вчувалася їй у його репліках і раніше, у кав’ярні. І враз кров ударила їй у скроні: «Він знає!»
Раптом почулися приглушені голоси. Наступні відвідувачі церкви погомоніли біля підніжжя сходів і не стали підійматися на хори, мабуть, злякалися їхньої крутизни. Тож пару нагорі ніхто не потурбував.
Що було втрачати Амалії в цій дивній ситуації? Несподіване викриття Вікторової «гри» збурило в ній якісь енергії й ніби висмикнуло зі сну про власні страждання в якийсь інакший коридор буття. У ній з’явилася зухвала рішучість, і жінка першою зробила хід у цій грі.
– Я? Я готова! Граймо у відвертість. Я – НЕ письменниця! – рішуче випалила вона, дивлячись Віктору в очі.
Він усміхнувся. Непередбачувані ці жінки… Навіть для письменників, яких вважають знавцями людських душ.
– Ну? Що ви мовчите? Ваш хід! Тільки фраза «Я не сліпий» не приймається. Про це я вже здогадалася.
– Я – письменник, – не відриваючи погляду від її очей, промовив він і знизав плечима. – Айм сорі.[23]
Вона не знала, гніватися чи терміново переосмислювати все, що сталося за останні півтора тижні.
– Це ще один жарт?
– Ні.
Амалія не витримала його погляду й знову подивилася на сцену зішестя Святого Духа. Розпис вражав розмірами та незбагненним динамізмом статики. Їй здалося, що вони з Віктором тут не самі. Дванадцять апостолів у білих вбраннях і жінка в синьому завмерли, вражені отриманим із неба Даром, їхні пози, руки, ноги, драпіровки вбрань, прописані з божественною майстерністю, не відпускали від себе очей глядача, навіть того, хто не надто розуміється на біблійному підґрунті побаченого.
Амалія, струнка, з рівною спиною, сиділа на стільці, закинувши голову, і дивилася вгору. Здавалося, їй зараз байдуже до всього. До чоловіка, який надто уважно дивиться на неї, також.
Сонячні промені били йому в очі з високого вікна навпроти, у них золотими цятками повільно рухалися порошинки, а профіль жінки виглядав темним силуетом, подібним до тих, які колись іще у Вікторовому дитинстві на Хрещатику художник-інвалід вирізав із темного паперу маленькими ножицями одним довгим рухом, при цьому невідривно дивлячись на завмерлу навпроти модель. Потім цей профіль наклеювався на листівку і вручався моделі за умовну кількість радянських грошей.
– Не ображайтеся на мене, прошу! – Він узяв її за руку, і вона не заперечила. – Я вже не перший день думаю, як саме мені йти до вас «здаватися». Гра затягнулася. Цей образ – не мій. І заважає. Пробачте мені…
– Ви справді письменник? – повернулася до нього Амалія.
Віктор винувато кивнув.
– І журналіст.
– Ото вже мені страм! – вона закрила обличчя долонями, але за мить у щілинку між ними визирнуло одне її око й оглянуло реакцію Віктора.