— Джок Грант-Мензіс, Брет-клуб. Дуже вам вдячна. Сподіваюсь, що ви колись завітаєте до мене. Бувайте здорові.
Більше телефон не задзвонив. О першій Бівер утратив надію. Він надів пальто, рукавички, котелок і зі старанно згорненою парасолькою в руках подався до клубу на дешевенькому автобусі, що доїздив до рогу Бонд-стріт.
Гарний георгіанський фасад та вишукані дерев’яні панелі в кімнатах, що надавали будівлі Брет-клубу старовинного вигляду, були чистісінькою імітацією: клуб цей —і заклад цілком сучасний — був заснований завдяки спалахові повоєнної товариськості. Задумали його як молодіжний клуб, де хлопці могли б вибрикувати собі на волі й розважатися в гральній кімнаті, не боячись викликати невдоволення старших членів. Тепер засновники клубу самі вже досягли середнього віку, від часів демобілізації вони обважніли, полисіли, обличчя в них стали червоні, але життєрадісність їхня не згасла, і сьогодні вже вони допікали своїм наступникам наріканнями, що, мовляв, тим бракує якостей справжнього чоловіка й джентльмена.
Шість широких спин затуляли стойку. Бівер вмостився у кріслі в сусідній кімнаті й став гортати «Нью-Йоркер», виглядаючи когось із знайомих.
Нагору піднявся Джок Грант-Мензіс. Чоловіки біля стойки привітали його словами: «Здоров, Джоку! Що питимеш?» — чи просто: «Ну то що, друзяко?» Він не воював, бо був занадто молодий, але чоловіки біля стойки ставилися до нього прихильно; він подобався їм більше, ніж Бівер,— цього, на їхню думку, взагалі не слід було приймати до клубу. Джок, проте, зупинився побалакати з Бівером.
— Привіт! — сказав він.— Що ти п’єш?
— Поки що нічого.— Бівер поглянув на годинника.— Та, мабуть, пора вже промочити горло. Бренді з імбирним пивом.
Джок гукнув барменові, потім сказав:
— Хто та стара бабега, що ти підсунув мені вчора ввечері?
— Леді Тіппінг.
— Я так і подумав. Тепер усе ясно. Внизу мені переказали, що якась леді Тіппінг запрошує мене на обід.
— Ти підеш?
— Ні, я не люблю званих обідів. До того ж я ще вранці вирішив попоїсти тут устриць.
Бармен приніс Напої.
— Містере Бівер, у книзі за вами записано в цьому місяці десять шилінгів.
— А, дякую, Макдугале, нагадайте мені при нагоді.
— Гаразд, сер.
Бівер сказав:
— Завтра я їду до Геттона.
— Справді? Вітай від мене Тоні і Бренду.
— Як там у них?
— Все тихо-мирно.
— В карти ріжуться?
— Та не дуже. Трошки в бридж, і в триктрак, і в покер на дрібні з сусідами.
— Гарно там?
— Та непогано. Випивки скільки хоч. Ванних кімнат малувато. Коли забажаєш, сніданок подаватимуть у ліжко.
— Я не знайомий із Брендою.
— Бренда тобі сподобається, вона дуже мила. Я часто думаю, який Тоні щасливий. Грошей у нього доволі, він любить свій дім, має сина, в якому душі не чує, кохану дружину і нічим не журиться.
— Йому можна тільки позаздрити. Ти не знаєш, більш ніхто до них не їде? Може, хтось міг би мене підвезти.
— На жаль, не знаю. Туди легко дістатися поїздом.
— Авжеж, але машиною приємніше.
— І дешевше.
— Та, мабуть, і дешевше... Ну, я пішов обідати. Не хочеш іще по одній? — Бівер уже підвівся.
— А чого ж.
— Гаразд. Макдугале, будь ласка, ще по одній.
Макдугал сказав:
— Записати на вас, сер?
— Прошу.
Трохи здогом Джок розповідав у барі:
— Біверові довелося заплатити за мене.
— От, певне, розлютився?
— Мало не вмер від злості. Ви щось тямите в свинях?
— Анічогісінько. А що?
— Та виборці весь час питають у листах.
Бівер зійшов униз, але перше, ніж піти до їдальні, попросив швейцара, подзвонити до нього додому й запитати, чи немає якої звістки.
— Щойно дзвонила леді Тіппінг, питала, чи не змогли б ви прийти сьогодні до неї на обід.
— Подзвоніть, будь ласка, леді Тіппінг і перекажіть їй, що я з превеликою радістю пообідаю в неї, тільки, можливо, спізнюся на кілька хвилин.
О пів на другу Бівер вийшов Із Брет-клубу і швидко подався на Гілл-стріт.
Розділ другий
Англійська готика І
І
«Між селами Геттон та Комптон-Ласт лежить розлогий парк Геттонського абатства. Саме абатство, колись одна з найвидатніших у графстві споруд, було цілком перебудоване 1864 року в готичному стилі і тепер не становить ніякого інтересу. Парк відкритий для відвідувачів щодня до заходу сонця; на огляд будинку треба заздалегідь просити письмового дозволу. Там є кілька гарних портретів і старовинні меблі. З тераси відкривається чудовий краєвид».
Цей уривок з путівника по графству не дуже дошкуляв Тоні Ласту, йому доводилося чути й неприємніші речі. Його тітка Френсіс, озлоблена неухильно суворим вихованням, сказала якось, що цей будинок, мабуть, спланував містер Пексніф[2], скориставшись проектом сирітського притулку, виконаним його учнем. Але кожна глазурована цеглина й барвиста кахля була мила серцю Тоні. Порядкувати в такому домі було нелегко, він це знав, та хіба ж буває колись легко порядкувати у великому домі? Будинок не зовсім відповідав сучасним вимогам комфорту; але Тоні мав на меті зробити кілька невеличких удосконалень, тільки-но виплатить податок на спадщину. Проте загальний вигляд і дух садиби: ламана лінія зубчастих стін на тлі неба; головна вежа з годинником, який через кожні чверть години не розбуркував хіба що непробудних соньків; велика зала, що потопала в церковній сутіні, із розмальованим червоними й золотими ромбами хрещатим склепінням, яке спочивало на колонах із полірованого граніту та з різьбленими капітелями — вдень її освітлювали прикрашені гербами стрільчасті вітражі, а ввечері — величезна газова люстра з міді й зварного заліза, перероблена на електричну, де тепер сяяло двадцять лампочок; хвилі гарячого повітря, що раптом вдаряли у ноги, вихоплюючись із допотопного опалювального апарата крізь чавунні грати у формі трилисників; печерний холод далеких коридорів, де він з метою економії коксу звелів вимкнути опалення; їдальня з дерев’яними сволоками й хорами із смолистої сосни; спальні з мідними ліжками (у кожній на фризі красувався готичний напис), названі на честь героїв Мелорі — Ізойди, Елейн, Мордреда, Мерліна, Говейна, Бедівера, Ланселота, Персіваля, Трістрама та Галахада; його туалетна — «Фея Моргана», Брендина «Гіневра»[3], де ліжко стоїть на підвищенні, стіни завішані гобеленами, камін схожий на надгробок тринадцятого сторіччя, а з еркерного вікна видно шпилі шести церков,— усе це оточувало Тоні змалечку і було для нього постійним джерелом радості й захоплення, ніжних спогадів і гордого почуття власника.
Такі речі тепер були немодні, він це добре розумів. Двадцять років тому людям подобались рублені стіни і старовинний олов’яний посуд; тепер у моду ввійшли урни й колонади. Проте настане час — можливо, Джон Ендрю ще доживе до цього,— коли громадська думка поверне Геттону належне йому місце. Його вже називають цікавим, і один дуже чемний юнак попросив дозволу сфотографувати його для архітектурного огляду.
Зі стелею у «Феї Моргані» було не все гаразд. Імітуючи кесон, на штукатурку понабивали навхрест фігурні планки, помальовані в «ялинку» синіми й золотими смужками. А квадрати між тими планками були оздоблені впереміш тюдорівськими трояндами та французькими королівськими лілеями. Але в одному кутку на стелі розтеклася вогка пляма, і позолота там потьмяніла, а фарба облупилась; в іншому місці дерев’яні планки зжолобилися й повідставали. Щодня, прокинувшись уранці, Тоні, перед тим як подзвонити, хвилин десять лежав у глибокій задумі, придивляючись до тих вад, і щоразу давав собі слово якось це виправити. Проте він не був певен, чи вдасться йому знайти майстрів, що впораються з такою тонкою роботою.
«Фея Моргана» належала йому відтоді, як він перебрався з дитячої кімнати. Його примістили тут, бо він міг покликати звідси батьків, нерозлучних у «Гіневрі»: його дуже довго мучили ночами кошмари. Відколи він оселився тут, з кімнати нічого не забирали і щороку додавалося щось нове, тож там утворилася ніби виставка пам’яток усіх періодів його зростання: вставлений у рамку малюнок дредноута, на якому всі гармати вивергали дим і полум’я (кольоровий додаток до «Чамз»[4]); групове фото з товаришами по приватній школі, де він учився; засклена шафка під назвою «Кунсткамера», набита різномастими колекціями пташиних яєчок, метеликів, окам’янілостей, монет; портрет батьків у подвійній шкіряній рамці; фотографія Бренди, зроблена вісім років тому, коли він залицявся до неї; Бренда з Джоном на руках після хрестин; гравюра колишнього Геттона — він був таким, поки прадід Тоні не розібрав його; кілька полиць із книгами: «Бевіс»[5], «Різьблення по дереву вдома», «Фокуси для всіх», «Юнні гості»[6], «Законодавство для землевласника і орендаря», «Прощавай, зброє».
3
Мелорі Томас (1394—1471) — англійський письменник, автор роману про рицарів Круглого столу «Смерть Артура». Ізойда, Елейн, Мордред, Мерлін, Говейн, Бедівер, Ланселот, Персіваль, Трістрам, Галахад, Моргана, Гіневра — персонажі циклу легенд про короля Артура та рицарів Круглого столу.
5
Бевіс Гемптонський — герой циклу віршованих романів XIII ст., перероблених у XVII ст. в народну книгу.
6
Книжка, написана дев’ятирічною дівчинкою Дейзі Ешфорд про пригоди старого містера Солтіни та його молоденької годованки Етель Монтік’ю; відомий англійський письменник Джеймс М. Баррі видав її з усіма помилками й особливостями оригіналу.