Цьому сприяв не кабінетний, а людський підхід історика, його особисте спілкування з очевидцями трагедії. «Я знайомий з чоловіками та жінками, які в дитячому або навіть дорослому віці пережили змальовані події, — засвідчує Роберт Конквест. — Чимало з них відчуває “комплекс провини” — ірраціональне почуття сорому за те, що їм судилося вижити, тоді як їхні друзі, батьки, брати й сестри померли (таке почуття не чуже тим, хто вийшов живим із нацистських таборів смерті)».
Одним з важливих джерел під час написання «Жнив скорботи» стали особисті свідчення, зібрані в результаті здійснення Гарвардського проекту з усної історії, ініційованого українською діаспорою у США. «Найцінніше у цих спогадах, особливо якщо вони виходять від самих селян, — їхня неприкрашеність, об’єктивність та відповідність реальним фактам, — вважає Конквест. — Тому вони заслуговують на цілковиту довіру». І коли поринаєш у страхітливий світ нескінченних людських трагедій «Жнив скорботи», здається, що в грудях того, хто їх відтворив, б’ється серце українця.
Висновок дослідника голодомору однозначний: «Встановлено безпосередні факти, а мотиви, які до них призвели, лежать у річищі усієї сталінської політики. Тож суд історії не може оголосити іншого вироку радянському режиму, крім карної відповідальності». Конквест звинувачує сталінську диктатуру в кількох тяжких злочинах, що караються згідно з міжнародно-правовим законодавством:
1) у геноциді. Згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 1948 року, геноцид означає будь-який з актів, учинених з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу. Зокрема «зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на здійснення її фізичного знищення повністю або частково». Це звинувачення безпосередньо стосується злочинів радянського режиму щодо українського селянства, починаючи від так званого розкуркулювання й колективізації до голодомору. Заперечити фактор зумисності неможливо;
2) в інфантициді — масовому знищенні дітей. «Голодомор, — пише Конквест, — винищив або покалічив ціле покоління дітей — як в усьому СРСР, так і особливо в Україні. Згубність такого явища неможливо переоцінити. Доля дітей у цій величезній катастрофі найбільше приголомшує розум і не може бути виправдана з будь-якого погляду»;
3) в етноциді — масовому винищенні за національною, етнічною та расовою ознаками. «Голодомор, — доходить висновку автор “Жнив скорботи”, — супроводжувався руйнуванням українського культурного і релігійного життя та масовим винищенням української інтелігенції. Здоровий глузд не дозволяє бачити в цьому подвійному ударі щось випадкове». Це була війна сталінського режиму на тотальне духовне й фізичне винищення української нації. Конквест посилається, зокрема, на думку академіка Андрія Сахарова, який відзначав «характерну для Сталіна українофобію». Кремлівський вождь розумів, пояснює дослідник, що рушієм національного відродження України була інтелігенція, яка втілювала в собі самосвідомість українського народу, а також селянські маси, які живили її протягом сторіч. Він, очевидно, вважав, що лише масовий терор проти основної частини нації, тобто проти селянства, міг примусити країну до покори.
За словами Конквеста, над усією людською трагедією 1932–1933 років маячить зловісна постать Сталіна. Через нього ця доба позначена особливо виразним тавром лицемірства й підступності. Коли спалахнув голодомор 1932–1933 років, диктатор просто відмовився визнати факт його існування. Серед винуватців трагедії Конквест називає його найближчих поплічників Кагановича та Молотова, які, не відчуваючи докорів сумління за скоєне, дожили до похилого віку і померли природною смертю вже тоді, як Україна стала незалежною. Однак з її боку не було зроблено жодної спроби на державному рівні притягти катів українського народу до відповідальності, влаштувати новий Нюрнберзький процес, хоча для цього були всі підстави.
Залишається відповісти на запитання: чому знадобилося понад півстоліття, щоб остаточно вирвати правду про український голодомор із забуття, і чому сьогодні про нього забуто вдруге, цього разу у проголошеній незалежною Україні? Відповідь на перше з них дав Роберт Конквест, наводячи декілька причин. По-перше, пояснює він, трагічні події в Україні 1932–1933 рр. надто різняться від реалій суспільно-політичного життя західних країн. Саме слово «селянин» чуже й дивне для американця чи англійця, воно нагадує їм далекі країни або давно минулі часи. Так само історія українського селянства дуже відрізняється від історії англійського або американського фермерства. По-друге, західна людина не сприймає Україну за повноцінну державу — як Польщу, Угорщину та навіть Литву. По-третє, однією з найсерйозніших перешкод на шляху до розуміння тодішніх подій в СССР була здатність Сталіна та радянських офіційних кіл вправно приховувати й перекручувати реальну дійсність.