Фрось одразу зрозумів Грицька. Побіг до берега, скочив на містки й прилип до бінокля. Грицько й неозброєним оком помітив чорну цятку на тлі темніючого неба.
— Правіше дивіться, вуйку! — закричав схвильовано. — Бачите — правіше!
Фрось навів бінокль і завмер.
— Ось вони, батяри… — промимрив крізь зуби. — Не наздогнати…
Та раптом рішився.
— Степане, — загорлав щосили. — Коней давай, прошу я тебе, і швидше, бо втечуть!
Степан замахав руками, вистрелив з карабіна в повітря, і коноводи зрозуміли його, погнали коней до хижі.
— Ну, дорогенькі, не втрачайте часу! — Фрось скочив на свого мерина. — Берегом, бережечком, прошу я вас ласкаво, і зброю тримайте наготові! Мусимо перехопити їх!
— Вони скачуть берегом… — Бутурлак одірвався од бінокля. — Сідай, Іванов, на весла, тепер все одно — побачать нас чи не побачать… — зміряв відстань до берега. — Кожна хвилина дорога!
Іванов помінявся місцями з хлопчиками, наліг на весла так, що човен зачерпнув бортом.
— Не постріляють, так потонемо, — пробуркотів Горянський.
— Лежи й мовчи, — пригримнув на нього сержант. — Не так уже й далеко до берега.
Лейтенант стежив за вершниками.
— Швидко женуть, — повідомив, — встигнути б.
— Нам би до лісу дістатися, — сказав старий Демчук. — Півверсти від берега. А потім ще півтори до боліт.
Ніхто не відповів йому.
Сиділи, не зводячи очей з далекого берега. Звідси неозброєним оком вершників не було видно, та все ж вглядалися, сподіваючись побачити. А Іванов налягав на весла, могутніми гребками женучи човен до берега.
— Вітер супрутний… — поскаржився Демчук. — Якби ходовий, уже б причалювали.
І справді, вечірній вітер повіяв од берега, погнав дрібні хвилі, вони розбивались об ніс човна — Сергійкова сорочка намокла й неприємно холодила, але хлопець не скаржився, лежав на просмолених дошках, напружено вдивляючись у берег. Нараз підвівся на коліна, закричав тонким голосом, вказуючи на берег лівіше від човна:
— Дивіться он туди, вуйку, і там вершники!
Увага всіх була прикута до берега праворуч від човна, звідки мусила з'явитись небезпека, і ніхто не помітив, як з прибережних чагарників на піщаний горбочок за кілометр від берега вискочило кілька вершників.
Постояли, роздивляючись, і швидко поскакали вздовж узлісся напереріз радянським розвідникам.
А човен уже ткнувся носом у берег.
Першим оцінив ситуацію Бутурлак: вистрибнув просто у воду і побіг до лісу, давши довгу автоматну чергу по вершниках. Видно, ні в кого не влучив — стріляв на ходу й не дуже цілився, — та досяг своєї мети: двоє передніх різко осадили коней, а інші почали завертати до лісу.
— Швидше! — замахав рукою Бутурлак і дав другу чергу, більш прицільну, бо один з коней ткнувся з розбігу в землю, перевалився через голову, підім'явши під себе вершника.
Лейтенант озирнувся, побачив, що його наздоганяє Андрій, вказав на ліс, а сам знову обстріляв бандерівців.
Демчук біг перший, тягнучи Сергійка за руку і весь час озираючись на Пилипа. Горянський підтримував Васюту. До лісу лишалося півдороги, і Бутурлак подумав, що, поки бандерівці не оговталися й не відкрили вогонь, їм, напевно, вдасться добігти до узлісся.
Лейтенант скинув автомат, щоб знову обстріляти бандерівців, та поруч застрочили — впевнено й сердито, і один з вершників змахнув руками і впав з коня.
Бутурлак побачив — Андрій простягнувся на траві, тримає «шмайсера» як на вченнях, біля правої щоки, й стріляє короткими прицільними чергами.
— Швидше до лісу! — загорлав розгнівано Бутурлак, але хлопець, либонь, не почув, бо продовжував стріляти. — Я тобі що сказав! — підбіг і схопив Андрія за плече. — Ану, швидше!
Хлопець зиркнув здивовано — забув про все, крім вершників, — бився б з ними до кінця, та, побачивши гнівне лейтенантове обличчя, винувато осміхнувся й побіг слідом за іншими. Чув за спиною дихання Бутурлака й не втримався, щоб не похвалитися:
— Бачили, вуйку, як я їх?..
— Бачив, гарно стріляєш! — Бутурлак хотів додати ще щось схвальне, та не встиг, бо перші кулі бандерівців засвистіли над їхніми головами, і він інстинктивно пригнувся й запетляв поміж рідких чагарників — за півсотні метрів вони вже густішали, починалось узлісся.
А Васюта з Горянським уже сховалися в кущах… Де ж Іванов?
Лише подумавши про сержанта, побачив його. Іванов стояв на узліссі, підвівши автомат, і строчив по кіннотниках, які скакали від рибальської хижі. Ще кілька хвилин, і бандерівці з'єдналися б.
Розвідники слідом за Демчуком взяли трохи навскіс, до осик, за якими починалися болота. Перед осиками росли рідкі дуби й вільхи, й весь час доводилось перебігати галявини. Бандерівці скористалися з цього, вдарили з флангу сильним автоматним вогнем. А зліва вже наближався другий коршунівський загін, і Бутурлак зрозумів, що бандерівці не відмовились од наміру з'єднатися тут, у дрібноліссі, й відрізати їм шлях до гущавини.
Наступну галявину переповзли, за нею починався рідкий осичняк, він поступово густішав, і під ногами уже хлюпало.
Демчук, не випускаючи Сергійкової руки, пробирався поміж дерев, за ним ішли Васюта з Горянським, трохи відстав Пилип, а замикали групу лейтенант з Івановим і Андрієм.
Бандерівці наступали їм тепер мало не на п'яти, і одна з автоматних черг прострочила стовбур осики за два кроки від сержанта. Іванов плюхнувся на мокрий мох, крикнув Бутурлакові:
— Давай, лейтенанте, відступай, я їх затримаю!
Бутурлак запетляв поміж тонкими осичками, та Андрій не побіг за ним.
— Вуйку, — крикнув сержантові, — не гайте часу, я тут залишусь… — Він підвів «шмайсера» й дав довгу чергу в бік галявини, звідки наступали бандерівці. — Відходьте, вуйку, швидше!
— Я тобі дам — відходьте… Голову зверну, — обізвався Іванов. — Біжи, поки не пізно!
Андрій подивився на нього з жалем.
— Але ж ви втонете в болоті, а я знаю стежку… — У кущах щось мелькнуло, послав туди чергу. — Я наздожену вас, скажете вуйкові Антону, аби зачекав біля п'яти осик.
— Я тобі зачекаю! Ану, марш звідси!
— Але ж я кажу… — хлопець осікся — збагнув, що сержант давно вже все вирішив. Усвідомивши це, Андрій рвонувся вперед, до кущів за галявинкою, звідки лунали черги бандерівських автоматів — біг і стріляв від пояса, не дивлячись, куди стріляє, щоб тільки почули, побачили — викликав вогонь на себе…
— Куди, божевільний? — почув розпачливий вигук за плечима. Припав до дубового стовбура, обернувся назад і побачив, що сержант біжить слідом.
Іванов наздогнав Андрія, схопив важкою рукою, притиснув до землі.
— Дурень, — видихнув, — теж мені — герой! Вмерти легко, це не геройство!
Андрій хотів пояснити йому, що він і не збирався вмирати, та не встиг, бо за два десятки кроків від них затряскотіло в кущах, і з них визирнув чоловік у кашкеті з тризубом.
Андрій натиснув на гашетку й ледь-ледь повів автоматом, встиг побачити, як кашкет звалився з голови бандерівця і він важко впав, ламаючи гілки.
— Лягай, — придавив його за плече Іванов, — і дивись ліворуч…
Андрій зрозумів: сержант визнав його.
Хлопець озирнувся й побачив, що Іванов стріляє в кущі, за якими перебігають бандерівці. Перевів погляд на хащі, звідки набігав отой у кашкеті з тризубом, але там уже нікого не було. Нараз він помітив, що кулі не зрізають гілок над їхніми головами і стрілянина віддаляється, за галявину.