— Якщо самогон шукаєте — прошу, є ще… Сама покажу. Більш ніц не маю.
— Самі пересвідчимось…
Вербицький привів двох понятих — молодицю з живими очима й старого — її батька. Стали в дверях, з цікавістю розглядаючись.
Демчук запропонував:
— Почали, товаришу Вербицький, бо часу обмаль.
Власне, в хаті й дивитися не було чого — які меблі в сільській хаті: скриня, шафа, полиці з посудом…
Бутурлак сів біля дверей поруч з Ротачем.
Мовив тихенько:
— Як на мене, не вірю, що ця жінка разом з бандерівцями.
Той схвально нахилив голову.
– І я теж. Але Демчукові видніше. Тут іноді такі нюанси бувають — переплелося все так, що сторонній людині й не збагнути.
Обшук, фактично, нічого не дав — дві сулії мутнуватого самогону, і все. Демчук написав акт, дав підписатися понятим.
— Ходімо, громадянко Груздьова, — наказав. — А ти, Насте, — обернувся до молодиці, — подивишся за їхньою дочкою.
Нарешті зміст того, що трапилося, дійшов до Груздьової.
— Ти що, здурів? — приступила до Демчука. — Чи не допив звечора?
— Сама знаєш, непитущий я.
— Краще вже мати діло з пияками.
— Тобі, звичайно, — якось сумно погодився Антон Іванович. — Значить, затримуємо тебе.
— Я тобі затримаю! — схопилася жінка за рогача, та Вербицький спритно перехопив її руку.
— Ану спокійно! — насварився автоматом.
— За що? — зблідла Груздьова, нарешті збагнувши, що з нею не жартують. — Невже справді за самогон? Так не одна ж я…
– І до інших доберемося, — пообіцяв Демчук. — Візьми теплі речі, бо в підвалі змерзнеш.
— Мене — в підвал?
— А кого ж?
— Ну, — насварилася кулаком Груздьова, — віділлються тобі вдовині сльози! — Але не заплакала, не заголосила, злостиво глипнула очима, взяла ватянку і теплу хустину, попросила сусідку зовсім спокійно: — Подивись за Фросею, Насте. Довго вони мене не триматимуть, не мають права. Дивись, щоб дівча без нагляду не лишилося!
Вона накинула на плечі ватянку й рушила до дверей, не озираючись і не звертаючи уваги на плач дочки, — лише недобре зиркнула на Демчука.
Бутурлак випадково перехопив цей погляд і зіщулився — так дивляться тільки на запеклих ворогів.
«А тут і справді нюанси, і так просто не розберешся», — подумав.
Обутрилось, і сиза смужка туману, що лежала над озером, розчинилася в прозорому повітрі.
Андрій і Віра сиділи на краю неглибокого рову, по дну якого збігав у озеро потічок. Весною він виходив з берегів, і вода підступала до самих острожанських городів, та зараз потічок можна було перейти, не замочивши коліна. Береги його поросли кульбабою, й Віра доплітала широкий і неймовірно красивий золотий вінок — вона вже двічі приміряла його, дивлячись у спокійну прозору воду, питала Андрія, чи личить, а він тільки кивав у відповідь, не знаючи за молодістю років, що в таких випадках дівчині належить казати, як чарівно вродлива вона — справжня принцеса з старовинної казки.
Але Віра, певно, і без слів розуміла, що для Андрія вона краща за принцесу, бо час від часу зиркала на нього, примружившись, і в її зеленкуватих очах не згасала якась лукавинка.
Вони сиділи вже з годину, дивлячись, хто й куди виходить із села. На світанку Андрій з Пилипом розбудили Віру й ще п'ятьох надійних хлопців та дівчат — поділилися на пари, і тепер за всіма виходами з села стежили уважні дитячі очі.
Вірі випало бути з Андрійком, йому теж хотілося цього, але, щоб ніхто не догадався про його бажання й не почав шкилювати, запропонував Вірі піти з Пилипом, та дівчина заперечила: для чого ж, мовляв, розлучати братів, нехай уже Пилип іде разом із Сергійком, до того ж і пост у них важливий — дорога, що веде до райцентру.
… Проїхав на фірі старий Іванців — Віра насторожилася, запитала Андрія, чи не варто постежити за ним, та хлопець не погодився: старий уже другий день возить сіно з приозерних луків, і не може він мати жодних симпатій до бандер, бо «яструбок» Іван Шелюк, убитий коршунівцями, збирався одружитися з його онукою.
Віра провела очима старого — Андрійкові, звичайно, видніше, та вона все ж з'ясувала б, чого це дідові приспічило возити сіно саме тепер.
Андрій зиркнув на дівчину й здивувався, як раптом змінилася: зробилась насторожена, очі вже не сміялися — Віра дивилась уважно й недовірливо, одразу ніби постаршала на кілька років. Андрієві здалося, що вона втратила свої принади. Йому більше подобалась лукавинка в зеленкуватих Віриних очах і сміхотливість, у такі хвилини вона була простіша й доступніша, точніше — слабша, і Андрієві було приємно відчувати свою силу і знати, що він може захистити дівчину.