— Я й кажу, побавимося, якщо дістанешся! Тільки тихесенько, прошу я тебе, щоб самому не загрузнути. Ми тебе мотузком обв'яжемо на всяк випадок і оту колоду звалимо, а ти по колоді — обережненько, до осики.
— Дістанусь, та для чого?
— Бачиш оту гілку? Що ліворуч, міцна така?
— Бачу.
— Прив'яжеш до неї мотузка. Щоб кінець висів над болотом. На лікоть над водою, прошу я тебе.
— Дурниця якась, — знизав плечима Грицько. — Для чого ці дитячі забавки?
— Дитячі, вважаєш? — гостро зиркнув на нього Фрось. — Коли б дитячі!
— Давайте вже, — потягнувся по мотузок Грицько.
Він примоцував мотузок до гілки й обережно повернувся на острівець. Обтерся рушником і вдягнувся — вечоріло вже, і від болота тягнуло сирістю.
— Тепер, хлопці, розв'яжіть його, — наказав Фрось.
— Що?.. — не повірив Матлюк. — Для чого розв'язувати? Я їх більше зв'язаних поважаю.
— Жартівник! — посміхнувся Фрось. — Розв'яжіть, коли кажуть, прошу я вас!
Тепер зацікавився Фросевою витівкою і Коршун.
— Справді, для чого? — запитав.
Фрось догідливо посміхнувся.
— Під тою осикою страшне болото, — пояснив. — Він одразу загрузне й схопиться за мотузок. Гілка гнутиметься, він руками перебиратиме по мотузку, прошу я вас, сподіваючись вибратися. Тихесенько так, рученятами… А болото засмоктуватиме, триматися вже сили не стане, і він тихесенько так опускатиметься — довго на нас дивитиметься й проситиме порятунку…
Коршун уважно подивився в холодні Фросеві очі.
— Файно придумав, — схвалив, — так тому й бути. Розв'яжіть його!
Лебединський поворушив пальцями, ще не вірячи, що в нього розв'язані руки. Сколоті груди пекло, очі сльозилися, горів рубець на щоці, в кінчики пальців наче заганяли голки — починала пульсувати кров. Ступив непевний крок уперед, похитнувся, але встояв.
— От що, — приступив до нього Фрось, — ми так вирішили, прошу я вас: ідіть під три чорти, пройдете болото — живіть собі. Не пройдете — що ж, ми не винні. — Він вказав пальцем на одиноку осику серед болота. — Там прохід, і йдіть туди.
— Стріляйте вже краще! — мовив Лебединський.
— Дивний чоловік, прошу я вас. Сказано, не стрілятимемо. Виберешся — житимеш!
Зрештою, яке це мало значення — куля чи болото? Болото краще, може, хоч перед смертю холодна вода заллє вогонь у грудях, пригасить біль…
Ступив невпевнено до болота, пішов, не озираючись, і одразу провалився по пояс. З трудом витягнув ногу, ступив ще крок — ще й ще, вода сягала вже горла, і біль відпустив, ніби й не колов його розжареним шворнем Коршун.
Ще кілька кроків до осики, але вже не зміг витягнути ногу й відчув, що трясовина засмоктує його. Безсило змахнув руками й помітив над головою звислий з осики мотузок. Інстинктивно схопився, та випустив одразу — побачив, як стоять на острівці всі п'ятеро бандитів і жадібно втупилися в нього, хочуть подивитися, як вимолюватиме життя…
Глянув на небо, на верхівки дерев, зітхнув і склав руки на грудях. Трясовина тягнула його донизу, останній раз видихнув повітря, ковтнув води, вона увірвалась у легені й розірвала їх…
— У-у, батяр клятий! — вилаявся Фрось. — Обманув, шляк би його трафив, і тут обманув, прошу я вас. — І подивився на Коршуна так, наче його й справді образили.
Ще ніч просиділи сільські «яструбки» в засідці, але бандерівці не прийшли.
Вранці Бутурлак пошепотівся з Антоном Івановичем, і той пішов у сільраду. Дочекався, поки зібралося біля крамниці кілька жінок, висунувся у вікно й гукнув хлопчика, який крутився на вулиці:
— Гей, Юрку, збігай до школи й скажи, щоб Вербицький разом з лейтенантом прийшли сюди. На нараду в район їх викликають, — пояснив, щоб хлопець усвідомив важливість дорученого. — І скажи, щоб узяли в школі коня, бо Білку не дам — стара вже кобила, нічого їй аж до району труситися.
Він подивився, як гайнув хлопчина вулицею до школи, й сів за свій укритий червоною скатертиною стіл.
Відвідувачів не було. Демчук посидів трохи, покрутив ручку телефонного апарата, поальокав у трубку, ніхто не відізвався. Скрутив цигарку й вийшов до жінок, які чекали на Суярка.
Крамар не забарився, йшов від школи з карабіном за плечем і погойдував своєю кульбабовою головою.
— Коли гас буде? — загомоніли жінки, побачивши його.
— Сіль коли привезеш, Гнате?
— Вже два місяці гасу не було!
Суярко зняв карабіна, поставив на ґанку. Неквапливо відчинив крамницю, але ніхто не посунув туди: для чого йти, коли й так відомо, що полиці порожні?
— Бачите, — вказав Гнат на карабін, — ось із бандерами покінчимо, тоді й до району поїдемо. Не можу зараз, як мобілізований, значить…