Коли він прокинувся, вся кімната була залита сонячним світлом. Він глянув на годинник. Звичайно, проспав: шоста ранку. Максиміліан швидко одягнувся і вийшов на вулицю.
Перехожих на тротуарах майже не було, зате машини, мов скажені, суцільним потоком мчали одна за одною. Його «фольксваген» стояв за рогом.
Стовпчик бензометра показував три чверті бака: можна було спокійно їхати, не заправляючись у Відні. Фак запустив мотор, вибрався на Грабен і прилаштувався до колони машин, що нетерпляче почмихували.
Виїхавши за місто, Фак збільшив швидкість. Прохолодний вітер, що проривався крізь відкрите скло, бадьорив його.
Ці літні ранки за містом були й справді казковими. Омита росою трава була свіжа, і дерева зеленіли листям. Небо — ясне, жодної хмаринки. Альпи, що мріли вдалині, ще не повиті туманом. Сліпучий сніг, який випав уночі, іскрився на вершинах гір.
Коли у Максиміліана з'явилась машина, він збирався майже щодня виїжджати на природу. Та все не випадало: робота, робота, а потім уже просто ліньки.
Останніми роками Фак очолював відділ мистецтва і рідко коли залишав Відень, хіба що доводилось часом бувати в Зальцбурзі, де відбувалися міжнародні музичні фестивалі.
У Лінце Фак під'їхав до бензоколонки, заправився, потім зупинився біля кафе. В низькому прохолодному приміщенні його зустріла молоденька офіціантка, ще зовсім дівча. Вона миттю принесла Максиміліанові каву. Личко в неї було дуже гарненьке. Він легко взяв її за підборіддя, м'яке, мов пух курчатка.
— Ось тобі на шпильки, — сказав він і опустив у кишеньку її білого фартушка сто шилінгів. Якби в нього зараз був вільний час, він затримався б отут, повіз її до крамниці, де вона могла вибрати собі будь-яку річ, і відчув би себе принцом, що ощасливив Попелюшку. Але треба було поспішати.
Погода раптом зіпсувалася. Почалася злива. Важкі струмені дощу, мов мотуззя, шмагали по кабіні. І «двірники» не встигали скидати воду з вітрового скла. Довелося збавити швидкість і ввімкнути жовті фари.
Коли Фак увійшов до Мірбаха в номер, той уже складав речі:
— О, нарешті. Гадав, що ти вже й не приїдеш.
— Підвела погода, — відповів Максиміліан.
Вони обнялися.
— Сідай. Я зараз звільнюсь.
Фак оглянув кімнату. Все в ній було дуже чисте, свіже: м'який сірий пластик під ногами, стіни, пофарбовані під колір південного сонця (Фак не знайшов іншого порівняння), умивальник, сліпучо-білий модерний торшер біля ліжка, а на столі квіти. «Затишно. Відразу видно, що володіє «Хаусзальцбургом» жінка. Квіти, звичайно, їй обходяться недорого: квітник у дворі. Тут я і заночую», — вирішив Максиміліан.
— Ну, от і все, — сказав Йоганн, виставляючи за двері валізу. — Ти підвезеш мене до аеропорту?
— Звичайно. ІЦо там у тебе скоїлось?
— Шеф відкликає мене, а мої репортажі більше не друкуються.
— Але ж вони мали колосальний успіх.
— У тому-то й річ…
— То що ж трапилось?
— Саме це я й хотів би знати. Правда, у мене є деякі міркування щодо цього. Ти читав мої останні матеріали?
— Взагалі… так, але що ти маєш на увазі конкретно?
— Отже, не читав. Не буду тобі переказувати всього, скажу лише, що я декого зачепив і, видно, за живе. Справа не тільки в фальшивих грошах. Грюнзее зберігає таємниці ще й не такі. Ти знаєш історію концерну «Дегусса»?
— Чув дещо. Я тільки не розумію, що ти від мене хочеш?
— Щоб ти допоміг. В Австрії живе багато потрібних людей, з якими треба зустрітися, поговорити…
— Слухай, Йоганне, — це авантюра. У тебе є якісь матеріали? Наскільки я зрозумів — ніяких. Окремі факти, сумнівні документи, домисли, здогадки… Якщо «Дегусса» подасть до суду, то ця справа, в кращому випадку, закінчиться для тебе великим штрафом.
— Звичайно, у мене ще замало пороху, щоб дати добрячий постріл. Але ми це зробимо, якщо ти допоможеш мені.
— Це все не під силу для мене.
— Я знаю. Але знаю й те, що ти не хочеш, щоб усе повторилося знову.
— Що все?
— І війна, і полон…
— Що я маю зробити, Йоганне?
— В Цель-ам-Зее живе такий собі Розенкранц, колишній гауляйтер Верхньої Австрії. У мене є відомості, що в сорок п'ятому році ящики в Грюнзее були затоплені за його наказом. Звичайно, я не сподіваюсь, що він тобі признається в цьому, але мені важливо знати, що він буде говорити про Грюнзее. Розмову, певна річ, починай не з цього. Постарайся ввійти до нього в довіру, наскільки це можливо, а потім запитай… Було б вельми добре, якби вашу розмову вдалося записати на плівку… Дуже прошу тебе, зроби це. На жаль, сам я не можу до нього поїхати. Після матеріалів, опублікованих у «Штерні», він і говорити зі мною не схоче.