— Я чув, що в Швабаху були великі демонстрації протесту, — перебив його Клінген.
— На жаль, це так. Вони йшли вулицями і кричали: «Нам досить було одного Адольфа! Геть НДП!» Ідіоти! Звідки тільки береться така мерзота? А може, фюрер мав рацію, коли перед смертю сказав, що німецький народ не достойний його?..
— Не треба узагальнювати. Адже є й такі, як Келлер.
— Так, Келлер — молодець. Справжній офіцер. Він прекрасно розуміє, що не воюють у білих рукавичках.
— Але зараз не війна…
— Війна продовжується і сьогодні, дорогий Клінгене. І сьогодні стріляють і в Африці, і в Азії, і в Європі, і навіть в Америці. Поки ще стріляють не так часто, як хотілося б, але треба сподіватись, що незабаром усе зміниться. До речі, ось ви — книговидавець. Від таких людей, як ви, від ваших книжок багато залежить. Якщо це будуть бонові книги, що закликають вперед, — ми будемо мати гарну молодь.
— Останнім часом вийшло немало книжок про війну.
— Ох, що це за книжки?.. Де справжні бої, героїзм, солдатська дружба? Нема… Буває, правда, інколи натрапиш на варту уваги книжку. Ось я недавно читав, забув прізвище автора… Він описує Східний фронт. Уся розповідь ведеться від першої особи. Він з партизаном зустрівся у лісі. У того і в іншого закінчились патрони, і вони зчепились… -. Потім наш добрався до горлянки монгола й почав душити, ось так! — Розенкранц стиснув шию руками. — Душив, поки у того піна з рота не пішла.
— Але чому монгола? — запитав Клінген.
— Може, не монгола, може, росіянина, азіата, одне слово. І він його задушив, потім обтер руки, закурив і пішов собі своєю дорогою. А цю ж саму сцену можна було описати й інакше: задавив азіата, більшовика, а потім страждає, згадує все життя, йому навіть стає млосно при одній згадці про це, він ледь не втрачає глузду — ось це і є літературна квашня…
— Би пам'ятаєте Двінгера[16]? — запитав Клаус.
— Ще б пак! «З Двінгером легше стріляти!» — так казали мої хлопці. До речі, знаєте, хто допоміг Келлеру? — І, не чекаючи відповіді, Розенкранц, уже наперед знаючи, яке враження справлять його слова, сказав: — Фріц Штібер.
— Фріц Штібер? Поет? Той самий?
— Той самий.
— Де ж він тепер, чим займається?
— У сорок п'ятому році йому довелось зникнути. Я влаштував його в лісництві, роздобув документи на ім'я Еберхарда Шрота. Всі ці роки він був охоронцем Грюнзее.
— Дивна метаморфоза. Та він хоча б пише?
— Що ви! Він так увійшов у свого роль простого, неписьменного лісника, що вона стала його другою справжньою натурою. Він дуже спростився.
Розенкранц підвівся:
— У мене зараз багато вільного часу, і я часто думаю про минуле. Ви тільки згадайте наші перемоги, наш злет… Коли б уряд Віші встиг передати нам свій флот, як це було домовлено згідно з угодою, то ми впоралися б з Англією, операція «Морський лев» була б здійснена. Вся Європа була б нашою. Весь хід війни пішов би по-іншому… Або візьміть фатальний сорок перший рік. Зміна уряду в Югославії, зосередження німецьких військ на Балканах — блискуче, але на цьому ми втратили два тижні, а як вони нам були потрібні, ці два тижні, теплі і сухі травневі дні… Як вони були нам потрібні восени сорок першого, коли почалась негода… Багато згубних випадковостей підстерігало нашу державу на її важкому шляху…
Розенкранц, вибачившись, вийшов до іншої кімнати і повернувся з невеличкою скринькою в руках.
— Можна сказати, що ось тут зберігається майбутнє нової Німеччини.
Клаус подумав, що розчулений гауляйтер не зміг і цього разу обійтися без патетики.
Вже сухим, діловим тоном Розенкранц продовжував:
— Ці списки не повинні потрапити в чужі руки. Якщо станеться щось серйозне — потягніть за цей шнур… Тепер відпочивайте, а завтра вранці — у дорогу.
Побажавши на добраніч, Клінген піднявся в свою кімнату на другий поверх. Нарешті він сам.
Клаус закурив. Хоча лікарі давно заборонили йому це через хворобу горла, але зараз було не до лікарських порад.
Легкий запашний димок клубочився над сигаретою. Клінген не затягувався. Він набирав у рот диму, а потім легенько видихав його.
Він сидів у кріслі майже нерухомо, розслабившись, і в нього було таке відчуття, що за кожним видихом він звільняється від чогось тяжкого.
Мета, до якої він прагнув, здавалось, досягнута — списки у нього в руках. Але до цих списків потрібний шифр. Зейдліц був батьком цієї мережі агентів і, звичайно ж, мав ключ до них.
Клінген відчував, що його наздоганяють. Той, хто переслідував його по всіх країнах Європи, був зараз, мабуть, десь зовсім близько, поруч. Де вони хочуть схопити його? Найімовірніше, в ФРН… Тоді найрозумніше виїхати з Австрії. Вони, звичайно, ні перед чим не зупиняться, коли відчують, що він намагається втекти. Але, більше всього, вони ще будуть чекати. Адже їм потрібний не лише він, але й списки, і шифр до них.