Снігові стіни закінчились. Снігу ставало все менше. І тільки величезні валуни тяглися вздовж дороги. Повороти стали крутішими, але вони були відгороджені надійними залізобетонними стовпами.
Капітан глянув у бокове дзеркало і побачив переслідувача. Схоже, що той посміхався. Келлер теж хотів посміхнутися — але обличчя його спотворила гримаса.
Фак, звичайно, не міг цього бачити. Він бачив лише капітанову широку спину і важкий карк.
Келлер почав нервувати: влучного повороту більше не траплялось.
Незабаром вони наздоженуть Клінгена, а втягувати його в цю справу капітану зовсім не хотілося.
«Увага! Попереду ремонтні роботи! Швидкість обмежена!»— величезні плакати, виписані яскравою фарбою, відразу впадали в очі.
Та Келлер не думав збавляти швидкість. Робітників на дорозі не було: неділя, всі відпочивали. Келлер ще збільшив швидкість, а його машина, як магніт, притягувала машину Фака. Той теж їхав без остраху: гальма були надійні.
Відкрився крутий поворот з глибоким урвищем справа. Келлер востаннє глянув у дзеркало і… натиснув з усієї сили на педаль, що вмить відкриває люк запасного баку з машинним маслом. Чорне і густе, воно вихлюпнулось і розпливлося по дорозі. Келлер уявив, як переслідувач, намагаючись зупинити свого «фольксвагена», щосили натискає на гальмову педаль. Але як тільки колеса торкнулись маслянистої плівки, машина втратила управління. Її боком понесло до бордюру. Келлер ще якусь мить бачив напружене, здивоване, а головне, далеке від думки про близьку смерть обличчя людини і за секунду почув її крик: «А-а-а-а!…»
Гарвей почув легкий вибух, а проїхавши дві милі, побачив, що звідкись знизу, з ущелини, піднімається дим. Коли він під'їхав до місця, де велися ремонтні роботи, різко загальмував: шосе тут було залите маслом. Побачивши сліди автомобільних шин, Пітер усе зрозумів. Це був улюблений прийом гангстерів, коли вони тікали від поліції: вихлюпнути масло під колеса наздоганяючих мотоциклістів або автомобілів.
Гарвей виліз із кабіни і підійшов до краю урвища. Внизу, де жебонів маленький струмочок, диміли рештки «фольксвагена».
Допомогти тому, хто лежав там, під уламками, було вже неможливо. Найрозумніше в даному випадку швидше від'їхати звідси.
Гарвей сів у машину і ввімкнув першу передачу: їхати треба було дуже обережно, щоб щасливо обминути маслянисте поле на асфальті. Мотор працював з мінімальними обертами, і все-таки задні колеса «кадилака» двічі добре крутонуло.
Нарешті Пітер вибрався на чисту дорогу. Американець дав газу, і машина помчала вниз. За відбитками протекторів могли б легко встановити, що він проїжджав місце аварії. «Повідомити в найближчому місті про те, що скоїлось?..» — подумав було Гарвей. Але він не міг цього зробити: його, без сумніву, затримали б як свідка. А він поспішав. Зв'язався по радіо з машинами своїх колег, повідомив їм, у якому напрямку йшли машини Клінгена та Келлера, наказав зустріти їх на перехресті біля Європейського мосту і продовжувати переслідування. Сам він вирішив їхати найкоротшим шляхом, щоб швидше пересікти кордон.
Про те, що трапилось на перевалі Гроссглокнер, Клінген не знав. Кілька годин тому він щасливо переїхав кордон ФРН і проминув Майнц. Тепер дорога йшла рейнською долиною.
Рейн був справа, ліворуч височіли скелі. Вечоріло. Рейн жив своїм буденним, напруженим життям. Його гладеньку і сіру поверхню борознили білі пасажирські теплоходи і чорні — вантажні. Маленькі, але сильні буксири тягли громіздкі баржі, навантажені по самісіньку ватерлінію.
На правому березі височів старовинний рицарський замок. Зовні він зберігав свій древній обрис, але всередині його приміщення були обладнані під готель і ресторан. Клінгену випадало не раз там бувати.
Клаусу завжди подобались ці маленькі рейнські міста, що зберегли свою химерну архітектуру. Великі міста Німеччини під час війни були зруйновані. Заново відбудовані, вони стали подібні між собою — скло, бетон… А маленькі рейнські міста, своєрідні і затишні, збереглися. Вони виглядали точнісінько такими, як і багато століть тому назад.
Але Клінген зараз думав не про це. Дорога була довга, і він відчував себе вельми стомленим: голова зробилася важкою, затьмареною, ноги й руки — ніби з вати… Чи, бува, не захворів? Найгірше було те, що він відчував якусь пригніченість. Що це? Передчуття?