Хтось торкнув його за плече, і він оглянувся. То був Генрі Уїмбуш.
— Я вам ще не показував наші дубові ринви, — сказав він. — Кілька труб, що ми викопали, лежать недалеко звідси. Хочете подивитись?
Вони вийшли разом у темряву. Музика за їхньою спиною звучала дедалі тихше. Найвищі ноти було вже майже не чутно. Лише барабан Дженні і контрабас досі глухо відлунювали у вухах. Генрі Уїмбуш зупинився.
— От ми й прийшли, — мовив він і, витягнувши з кишені електричний ліхтарик, спрямував слабенький промінчик на два чи три почорнілі стовбури, з яких було видовбане щось схоже на труби. Вони лежали, всіма покинуті, в маленькій улоговині.
— Дуже цікаво, — сказав Деніс із досить холодним ентузіазмом.
Вони сіли на траву. Звідти, де був танцювальний майданчик, розтікалося над деревами біле сяйво. Від музики лишився тільки приглушений пульс ритму.
— Я буду радий, — сказав Генрі Уїмбуш, — коли це свято нарешті скінчиться.
— Цілком вас розумію.
— Не знаю чому, — провадив містер Уїмбуш, — але коли я бачу безліч своїх ближніх, що перебувають у стані збудження, це викликає в мене скоріше втому, аніж веселість чи хвилювання. Справа у тім, що вони мене не дуже цікавлять. Це не для мене. Розумієте? Наприклад, я ніколи не міг захопитися колекціонуванням поштових марок. Примітивісти або книжки сімнадцятого століття — це для мене. А марки — ні. Я нічого про них не знаю. Вони мене не цікавлять, вони мене не хвилюють. Боюся, що з людьми приблизно те саме. Я краще себе почуваю із цими трубами. — Він кивнув у бік видовбаних колод. — Біда в тому, що сьогодні ми нічого не знаємо ні про людей, ні про події. Що я знаю про сучасну політику? Нічого. Що я знаю про людей, котрих бачу навколо себе? Нічого. Що вони думають про мене чи взагалі про що завгодно, що вони робитимуть через п’ять хвилин — про такі речі я не маю ані найменшого уявлення. Звідки я знаю, може, за мить ви раптом скочите і спробуєте вбити мене.
— Та ну, — озвався Деніс.
— Правда, — вів далі містер Уїмбуш, — я дещо знаю про ваше минуле, і це «дещо» мене ніби заспокоює. Але я нічого не знаю про ваше сьогодні, і ні ви сам, ні я нічого не знаємо про ваше майбутнє. Це страшно: живі люди для нас невідомі й непізнавані об’єкти. Можна сподіватися щось узнати про них лише за допомогою цілої низки вкрай неприємних і нецікавих людських контактів, на які треба згаяти силу–силенну часу. Те саме і з сучасними подіями; як я можу щось про них узнати, якщо не віддаватиму роки на їхнє безпосереднє вивчення, яке знов–таки вимагатиме від мене незліченних і неприємних контактів? Ні, дайте мені минуле. Воно не підвладне змінам, воно завжди під рукою, записане чорним по білому, ви пізнаєте його тихо, благородно і — це найголовніше — на самоті, завдяки читанню. Завдяки читанню я багато знаю про Цезаря Борджіа, про святого Франціска, про доктора Джонсона, за кілька тижнів я близько познайомився з цими видатними людьми і був урятований від нудного й огидного особистого спілкування, якого не міг би уникнути, коли б вони жили тепер. Яким веселим і радісним стало б життя» якби не треба було спілкуватися з людьми! Можливо, в майбутньому, кати машини досягнуть високої досконалості — бо признаюся, що я, як і Годвін та Шеллі, вірю в удосконалюваність, удосконалюваність машин — для таких, як я, з’явиться можливість жити в гордій самотині в оточенні турботливих мовчазних і делікатних машин і в повній безпеці від людського вторгнення. Це було б чудово.
— Чудово, — погодився Деніс. — Але як же бути з бажаними людськими контактами, такими, як любов, дружба?
Чорний силует на темному тлі неба похитав головою.
— Втіху, яку дають такі контакти, люди сильно перебільшують, — почувся ввічливий рівний голос. — Мені видається сумнівним, чи дорівнює ця втіха тій, яку ми отримуємо від читання на самоті та роздумів. Людське спілкування так високо цінувалося раніше тільки тому, що читати мало хто вмів, книжок було мало і виробляти їх було важко. Не слід забувати, що світ тільки тепер стає грамотним. У міру того, як читання перетворюється на звичайне і вельми поширене явище, усе більше й більше людей починають розуміти, що книжки можуть подарувати їм усі радощі суспільного життя без його нестерпної нудьги. Нині, шукаючи втіхи, люди цілком природно намагаються збиратися у великі табуни й робити якомога більше галасу; згодом вони привчаться прагнути самотності й спокою. Найкращий спосіб вивчення людства — це книги.