— Сподіваюся, ви спали гарно, — сказав він.
— Справді, це так чудово, — відповіла Дженні, кивнувши двічі головою. — Але на минулому тижні були дуже жахливі грози.
Рівнобіжні лінії, подумав Деніс, зустрічаються лише в нескінченності. Він може довіку торочити про «чарівні цілющі сни», а вона до кінця світу — про погоду. Чи поталанило хоч одній людині досягти з кимось взаєморозуміння? Всі ми — рівнобіжні лінії. Дженні тільки трохи рівнобіжніша за інших.
— Вони дуже страшні, ці грози, — сказав він, беручись до вівсянки. — Ви згодні? Чи, може, вам невідомий страх?
— Ні, під час грози я завжди лягаю в постіль. Так безпечніше.
— Чому?
— Тому що блискавка падає зверху вниз, а не летить горизонтально, — сказала Дженні. — Якщо ляжете, ви опинитеся поза струмом.
— Дуже дотепно.
— Це — правда.
Запала мовчанка. Деніс упорався з вівсянкою і поклав собі бекону. Не знаючи, що сказати далі, а також через те, що йому раптом згадалась абсурдна фраза містера Скогана, він повернувся до Дженні й спитав:
— А ви себе вважаєте femme supérieure?
Йому довелося повторити запитання кілька разів, перш ніж Дженні збагнула його зміст.
— Ні, — відказала вона досить ображено, коли розчула нарешті, що каже Деніс. — Звичайно ж, ні. Хіба хтось вважає мене такою?
— Ні, — відповів Деніс. — Містер Скоган сказав це Мері.
— Справді? — Дженні стишила голос. — Хочете знати, що я думаю про цього чоловіка? Я думаю, в ньому є щось зловісне.
Сказавши це, вона замкнулася у вежі своєї глухоти. Деніс не зміг витягти з неї ще хоч слово, не зміг навіть примусити її слухати, що він каже, вона лиш усміхалася до нього і вряди–годи кивала головою.
Після сніданку Деніс вийшов на терасу викурити свою ранкову люльку і почитати газету. Коли за годину з'явилася Анна, він усе ще читав, дійшовши вже до кримінальної хроніки та весільних оголошень. Зачувши кроки, він підвівся назустріч їй, гамадріаді в білому мусліні, що йшла до нього по траві.
— Ого, Денісе, — гукнула вона, — ти дуже милий у цих білих штанях.
Деніс був страшенно збентежений. Ну, що тут відповісти?
— Ти говориш так, неначе я дитина в новому костюмчику, — буркнув нарешті він, не приховуючи роздратування.
— Але ж мої почуття до тебе саме такі, Денісе, любий.
— Ну й даремно.
— А що в цьому дивного? Я ж таки старша за тебе.
— Ще б пак! — відрубав він. — Аж на чотири роки!
- І, якщо ти справді дуже милий у білих штанях, то чому б мені тобі не сказати? Ти ж сам, мабуть, це знаєш - інакше навіщо б ти їх одягав?
— Ходімо в сад, — сказав Деніс. Він був прикро вражений. Розмова вийшла зовсім безглуздою. А він же планував розпочати її словами: «Сьогодні ти просто чарівна» — або якось так, а вона повинна була відповісти: «Справді?», і потім мала настати промовиста пауза. А вона завелася з цими штанями. Його гідність зазнала тяжкого удару.
Куточок саду на косогорі, від підніжжя тераси до басейну, відзначався тією красою, яку створюють не так кольори, як форми. При місячному світлі він був не менш прекрасний, ніж удень. Срібляста поверхня води, темні обриси тисів і падубів о будь–якій годині і в будь–яку пору року були головною окрасою ландшафту. Це був чорно–білий пейзаж. Кольори панували у відкритій оранжереї, відгородженій від басейну Вавілонським муром із тисів. Досить було пройти через тунель у живоплоті, відчинити хвіртку, і ви опинялися в царстві барв. Оточена високим цегляним муром, оранжерея була ніби величезним резервуаром тепла, пахощів і кольорів.
Деніс притримав маленьку залізну хвіртку, пропускаючи Анну.
— Неначе переходиш із монастиря в східний палац, — сказав він і глибоко вдихнув тепле повітря, напоєне запахом квітів. — «Пахучим залпом хай вони летять…» Як це там?