Аби легше йти по сповненому мороком життю та позбутись гірких спогадів, я подарувала ґвалтівникам прощення — аж ніяк не християнське, цілковито егоїстичне, навіть збочене. Я часто повторювала: «Прощення від дурепи». Коли вони бачили мій вдаваний спокій, то карталися ще більше. І щоразу, виходячи із в’язниці вільна, мов пташка, я відчувала задоволення, адже знала, що після мого візиту у міні-спідниці та блузці з глибоким декольте вони почуватимуться ще більш відірваними від світу. Я брехала всім своїм тілом — і це були єдині миті, коли я почувалася такою, якою була раніше. Безстрашною і бездоганною.
Облаштувавшись у Парижі, я — так само легко і весело — залишила їх наодинці з долею. Вони писали до Лижної школи (тато передавав листи мені), зізнавались, як їм мене бракує, дорікали, що дивно отак все лишати, спочатку давши надію. Надію на що?! Мов кістку голодному псові, я кинула їм химерну фантазію: вони свято вірили, що в день їхнього звільнення я приїду за ними на таксі, привезу додому й віддамся, мов справжня повія. Отаке каяття. Ідіоти!
Коли по радіо передали, що один із них спробував звести порахунки з життям, я не відчула нічого. Мені було байдуже. Більше десяти років я жадібно, методично і радісно переживала теперішнє, абсолютно недосяжна для минулого, для колишніх радощів і для «того випадку». То чому ж тепер, коли потреба в страху відпала, я знову боюся вільних чоловіків і бачу садистські сни?!
Там, у повному мороці, я була хорошою людиною. А тепер навряд чи ладна впізнати себе.
На острові Гернсі ми зійшли на берег. Строкаті портові будівлі, вказівники на давньому англо-нормандському діалекті, місцевий різновид страви «касуле», лісові стежини, дольмен Діуса[13]... А ще — Отвіль-Гауз[14]. Маєток Віктора Гюго у вигнанні, захаращений важкими меблями з ініціалами письменника, потворними картинами та столами для спіритичних сеансів — гід радо переповідала послання з потойбіччя, отримані тут. А втім, подружжя Дафнік її не слухало. Панянки постійно сварилися. Суперечки стосувалися літератури (Бальзак супроти Гюго), податків (Гернсі супроти багамської столиці Нассау) та яхт (недоліки кеча[15] та шлюпа[16]). Зашлюбилися вони лише три тижні тому, проте — судячи з ритму сварок — ризикували стати першими розведеними лесбійками.
Фред потягнула мене до вузьких сходів, що вели до lookout — заскленого горища, де Гюго писав стоячки, складаючи аркуші на підставці і не нумеруючи їх. Ледве стримуючи свою хворобливу хіть, Фред ділилася враженнями про величезний зад меткої Жульєтти Друе[17], що навкарачки збирала аркуші й складала їх — а письменник тим часом лапав її під спідницею.
Мені хотілося залишитися на самоті. Коли ми повернулись до групи, гід розповідала про чудові стосунки Віктора (письменника) з його собакою Шунею. Мені урвався терпець. Я сказала, що піду прогуляюсь і що побачимось уже на борту.
Стежками, обвитими гортензіями і вересом, я спустилась у порт. Зайшла до комп’ютерного пабу, замовила пінту «Гіннесса», зайшла в мережу і надіслала листа, якого тримала в собі, відколи ми відчалили із Онфлера. Адреса: claire.chaufour@laposte.fr. Це була мати Седріка — мого найкращого шкільного приятеля, який, повагавшись трохи, приєднався до моїх катів. Кожного 8 листопада — у день, коли стався «той випадок» — Клер Шофур надсилала на мою електронну адресу на сайті радіостанції послання зі співчуттям, на яке я жодного разу не відповіла.
Ні привітавшись, ні попрощавшись — одним реченням я повідомила Клер Шофур про те, що відновила зір, якого мене позбавив її син. Це не применшує злочину і не впливає на покарання — проте це могло б заспокоїти материнське серце. Саме так виглядає справжнє прощення. Прощення, на яке я не була спроможна.
Натиснувши на кнопку «надіслати листа», я відчула полегшення. Мої очі ніби вилікувалися, знову почали бачити добро — без ускладнень і побічних дій. Начебто я миттю узріла світло — й оманливий морок розсіявся.
Я допила свою пінту й відкинулася на шкіряне сидіння. Аби не зійти зі шляху, на який я ступила, потрібно було впоратися і з іншим наслідком події 8 листопада: моїм ставленням до чоловіків. Але простого натискання на кнопку тут було замало.
Пес спав, поки ми їхали. Не зважав на жодне оголошення, аж поки не пролунала назва «Довіль». Жуль миттю підхопився і кинувся до дверей вагона.
13
Дольмен Діуса (
14
Отвіль-Гауз (