Мрячило. Холодна мжичка сіялася на платформу — відчувалось, що буде буря. Жуль блискавкою метнувся праворуч — у бік Трувіля, тож мені довелося перетнути міст через річку Тук[18]. Пес побіг набережною, не відриваючи морди від тротуару — його хвіст посіпувався від нетерплячки. Жуль нервово погавкував на бруківку, що, на його думку, рухалася недостатньо швидко.
Досі про Нормандію я знав тільки одне: тут розташовувалась промислова зона навколо міста Кан — один із виробничих центрів компанії «Вер-де-Ґрін», де шабазит переробляли на продукт для свиней. Мене спантеличували суцільні голубники та різкий і сильний порив морського вітру. Для мене «морем» були Перська затока, Сінгапур і Дакар — там, де обіймав посади мій татко, а ще — кемпінг у Ґро-дю-Руа[19]; він мусив розлучитися, коли отримав призначення у Вашингтон — там кар’єра дипломата несумісна зі статусом батька сина сирійського походження. Досягнувши віку, коли можна було вирушати на канікули самостійно, я, аби позбутися стереотипів і здобути перші враження від перших любовних пригод, вибирався у гори.
Збудження Жуля та його поспіх зростали, що ближче було до пляжу. Вочевидь, це було улюблене місце собаки. Або ж, залишаючи тут Алісу, він на якусь мить забував, що відповідає за людину, прив’язану до його повідця. Жуль накручував зиґзаґи, тож я був змушений розштовхувати наплічником перехожих, натикатися на прилавки й стовпи — пса це аж ніяк не турбувало.
Де була Аліса? У сімейному будинку? Орендувала квартиру? Жила у готелі? Жуль на мить зупинився перед «Кір’яд» — похмурим тризірковим готелем навпроти казино. Утім, він просто вирішив підняти лапу перед одним із «Феррарі». Оскільки автівка була дуже низькою, пес одночасно помив їй лобове скло. Задоволений, він перебіг площу, проминув, не зупиняючись, фасад готелю у бік казино «Бар’єр». Жуль шугнув встеленими піском дошками, що відділяли море від майданчика, де майоріли численні барвисті намети. Маневруючи між плащами, парасолями і візками, він навіть і не думав гальмувати. Я намагався не зламати ноги об дошки і напружував усі м’язи, аби стримати пса. Та, на повному ходу зіткнувшись із серфером, я випустив повід із рук. Поки я вислуховував лайку, вибачався й підводився, Жуль зник з очей.
Пес чекав на мене на розі наступної вулиці, перед входом до «Флобера» — невеличкого готелю у неонормандському стилі; кам’яні мартини на ґанку видивлялися щось у морі, а у платанах навколо гасали шпаки. Пара закоханих ледве прочинили важкі скляні двері, намагаючись одночасно розкрити парасолю. Жуль прослизнув між їхніх ніг. Я вибачився і увійшов у хол саме тоді, коли огрядна пані з сивим шиньйоном радісно вискочила з-за стійки, змахнувши руками:
— Та це ж мій Жулько! А що це ти робиш тут, гульвісо, га?
Пес стрибнув до неї. Пані міцно обійняла його — і десь півхвилини вони натхненно гралися. Тільки тоді вона помітила і мене.
— Месьє, ви щось хотіли? — випустивши лабрадора з обіймів, підозріло запитала пані.
Я пояснив, що пес — зі мною. І обличчя жінки відразу засяяло.
— Не може бути! О, я така рада! Але чому Аліса мене не попередила?! Бронювання ж лише з завтрашнього вечора! Та нічого: 22-го о восьмій вечора прибувають якісь німці — я можу переселити їх до 33-го номера. Мене звати Елізабет Ліппен. О, ви не будете розчаровані: нам обіцяють пекельний липень, тож на зважайте на мжичку! А ви не такий уже й худий, диви! Які м’язи! О, я добре розумію Алісу!
Я скромно подякував їй, а вона продовжувала боляче стискати мені пальці та мацати одночасно біцепс на лівій руці. Така вдавана щира балакучість личила б радше фламандській таверні, де не вмовкає Брель, аніж затишному тризірковому готельчику на Квітучому узбережжі[20]. Я скинув наплічник, аби урвати звіряння пані.
— Звісно, це не моя справа, — додала Ліппен, підморгнувши, — та мені страшенно приємно бачити Алісу з кимось на кшталт вас.
Я стримав усмішку. Примітивний антирасизм. Щось подібне можна почути в увішаних головами вбитих тварин кабінетах розважливих bobos[21]: мої негаразди з роботою спричинені не кольором шкіри, а надміром дипломів — от і вся проблема! Я був надто кваліфікованим, аби мати роботу. І застарим, аби тягати за собою такий багаж.
— Аліса залишилась у машині? Чекайте, я зараз відкрию для вас стоянку, ось... Швиденько паркуйтесь! Бо знову дощитиме. А валізи забере Люка.
Імпровізуючи в залежності від розвитку ситуації, я відповів Ліппен, що ми з Жулем прибули на поїзді, Аліса ж мала під’їхати пізніше. Власниця готелю здивовано відступила.
20
Квітуче узбережжя (