— Точний час: 19:00! — пролунало над головою. — Попереджаємо: рятівники залишають вишки. Лазні зачиняються. Бажаємо вам гарного вечора!
Жуль миттю вирвався і кинувся у море — як і десятки інших собак, яким заборонено бути на пляжі в робочий час. Певно, саме це позначали численні трикутні знаки: перекреслений пес. Я дивився, як він пустував разом із боксерами, догами, вівчарками та собаками інших невідомих мені порід, як радо він на них кидався. Пси щиро тішилися зустрічі, обнюхували одне одного, гралися, борюкалися, гасали по хвилях. Безтурботні веселощі Жуля несподівано наповнили мене смутком. Може, він бачить у мені лише засіб? Посередника між собою й Алісою. Постачальника, який вважає об’єктом поставки самого себе.
Поодинокі купальники, яких не злякала мжичка, потроху збиралися. За деякий час мав початись приплив — про це попереджало табло на вишці, звідки щойно пішли рятувальники. Останнім — крім мене — на пляжі залишився літній добродій з гарною статурою, у фланелевих штанях, хлопчачій сорочці і лавандовому капелюсі. Задкуючи, повільними змахами він лопаткою виводив на піску величезні геометричні фігури. На бездоганні кола нанизувалися перлини різної величини, навколо яких звивались спіралі та щось подібне до гвинтів. Певно, з неба це мало виглядати чарівно. Я підійшов, аби помилуватися його майстерністю, точністю креслень. Старий зупинився, лопатка зависла над піском — він ніби кидав виклик хвильці, яка щойно злизала частину кола. Коли вода відійшла, старий, ніби на знак подяки, кивнув.
Мій лабрадор підбіг, високо підстрибуючи, і зупинився перед однією з кружин. Літній добродій тепло йому всміхнувся і торкнувся пальцем капелюха.
— Доброго вечора, друже Жулю! Оскільки ти тут, то нині в нас, очевидно, липень...
У глухому голосі вчувалася непереборна радість, яка ніби компенсувала вагу років. Це ознака одинаків, занурених у творчість, розмисли або віру.
— А куди ти подів нашу милу Алісу?
Жуль улігся поруч із малюнком, мордою до моря. Так він нагадував сфінкса, що збирався дати відсіч бурі. Я відповів за нього. Малювальник слухав, похитуючи головою. Він засмутився, почувши про вдалу пересадку рогівки. Зітхнув і опустив очі.
— Принаймні хоч чиясь мрія здійснилася...
Я простежив за його поглядом, прикутим до креслень, що їх уже поглинав приплив, незважаючи на гнівний гавкіт нашого «сфінкса».
— Гарні малюнки, — зауважив я.
— Щодня намагаюся робити одне й те саме, — відповів старий тоном, позбавленим оманливої скромності. — Здолати час, ревматизм, тремтіння рук... Така є потреба.
— Це ваша робота?
— Робота... — повільно повторив він за мною, ніби обмірковуючи це слово.
— Ви митець?
— Ні, двірник. Людям мої послуги вже не потрібні. Тож я намагаюсь увійти в контакт із розумнішими силами, — додав старий і відвів від мене погляд, збентежено зиркнувши на небо.
А мені пригадалися crop circle[24] — геометричні фігури, вирізані серед полів жартівниками, військовими, або інопланетянами (залежно від тлумачень, що час від часу виринають у ЗМІ).
— І... як? Вдало?
У його погляді я побачив виснажливу покору.
— А самі як гадаєте? — запитав старий, вказавши на приплив, що знищував його витвір.
— І що ви їм кажете, отим вашим «розумним силам»?
— Кажу, аби повернулись по мене.
Я трохи помовчав. Старий, напевно, потрактував це як знак поваги, бо глянув на мене з симпатією.
— Я правильно зрозумів, — тихо запитав я, — ідеться ж про НЛО?
— Якщо ви про внутрішній зміст моїх слів, то так. Коли мені було дев’ять, вони мене вже викрадали — на одну ніч. Я нічого не пам’ятаю, проте відтоді жити було нецікаво. Мені поталанило поспілкуватися з набагато вищою цивілізацією...
Я вирішив, що маю справу зі схибленим уфологом-аматором, який зараз почне напихати мене своїми теоріями. Тож я заговорив про астрофізику — даючи йому зрозуміти, що я далеко не найкращий співрозмовник на тему маленьких зелених істот. Та на мій подив, старий відповідав зі знанням справи. Чорні діри, множинність усесвітів, часово-просторові похибки, теорія струн... Його рівень не поступався моєму. А може, був навіть і вищим.