— Тихо!
Пес замовкнув, заклякнув, потім підійшов і поклав передні лапи на мої нотатки.
— Лежати!
Він поклав щоки на клавіатуру. Я роздратовано відштовхнув пса.
— Не руш! Місце!
Він дивився на мене збентежено. Тоді піднявся, підійшов до драбини, простягнув лапу у порожнечу, ніби вказуючи мені, куди слід іти. Його місце отам. У готелі, куди, певно, вже прибула Аліса.
— Жулю, я що сказав? Лежати!
Він повернувся, скиглячи, підібгавши хвіст. Покрутився навколо себе — і ліг кружальцем попід столом, не відводячи від мене сповнених благання очей. Я ж повернувся до екрану. Вибач, друже, але я ще не готовий. Маю завершити це дослідження і повернутися до Аліси в ейфорії від блискучих планів, а не у вигляді жалюгідного прохача, який усе втратив через її пса.
Жуль заплющив очі, ніби відмовившись від тиску на мене. Його морда витягнулась у бік схрещених лап. Або він зрозумів причини моєї поведінки, або мій страх передався йому. Ніби не хотів прискорювати мить вироку. Боявся, що його виженуть. Що доведеться глянути в обличчя дійсності. Найгіршого з можливих сценаріїв — як для нього, так і для мене: виявиться, що Аліса однолюбка і що вже взяла собі іншого пса.
Я підняв очі від екрану. Жуль спостерігав за мною. Що ж, зосередитися ми вже не могли. Не могли уникнути розплати, вдавати, що навколо нас пустка й абстрактне життя. Тож я зберіг файл і вимкнув комп’ютер.
І лише тоді побачив повідомлення на екрані смартфону: «Даруйте, зустрічалася з постачальниками. Коли повернулася, дізналася, що вона вже годину, як тут. Кудись пішла. Успіху вам!»
Я накинув на плечі куртку, показав Жулеві повід — але він уже не хотів його вдягати. Передумав. Постане перед нею таким, яким є зараз, не намагаючись прив’язувати її до спогадів. Ось він який — вільний, самостійний і заблукалий. Достоту як я. Не знаю, чи вдався я свідомо до антропоморфізму, чи це він вплинув на мої потаємні думки. Однак зненацька ми з псом відчули, що маємо одну мету, підтримувану однією надією. Я стану геть новою людиною, а він — геть новим псом.
Ми причепурилися. Я розчесав Жуля своїм гребінцем, а потім він розкуйовдив мені волосся, трохи прикидавши своїми шерстинами. Кожен увібрав трохи чужого запаху — і стали ми нерозлийвода.
Жуль першим збіг драбиною вниз, і через вкритий рінню сад, що виходив до моря, ми залишили віллу «Маріпоза». Пес упевнено йшов попереду по Ле-Планш, не відволікаючись на запахи і сліди. Він точно знав, куди прямував, і я слідував за ним, ніби мені також було відоме місце призначення.
Півгодини Фред тяжко зітхала, ледве витягаючи ноги з мулу та суплячись від скрипіння поламаних мушель. Потім вона впала на солом’яне крісло на терасі «Галатеї» — нашого улюбленого ресторану на Ле-Планш. Усі ці яскраві заходи сонця, які вона мені детально змальовувала, коли ми сиділи за чотирнадцятим столиком... Що ж, тепер їй принаймні не доведеться говорити з набитим ротом. Їй більше не загрожують аерофагія[26] та здивовані погляди з сусідніх столиків. Я зняла сонцезахисні окуляри і поклала їх на скатертину поміж нами.
— Оце так прогулянка. Дякую, Фред!
— Ти рада? Уже не сердишся?
— А я й не сердилася. Просто весь час думаю про Жуля, от і все. Тобі його не бракує?
— Мені бракує тебе. Ти весь час відсутня... Гірше, ніж у Парижі. Там ти принаймні розважалася, роздивлялася інших людей. На човні ти уникала мене. А тут навіть цього не робиш. Я ніби стала прозорою.
Її голос затремтів. Фред схопила мої окуляри, похапцем начепила їх, промахнувшись однією дужкою. Не можна піти отак, не сказавши нічого, залишити її так, як я щойно хотіла вчинити. Я мушу знайти потрібні слова.
— Даруй мені, Фред. Я — вже не я, і я це знаю. Мені конче потрібно знайти нові зачіпки, мені потрібний час...
— А мені вже немає сил терпіти своє відображення у твоїх очах! Почуваюсь смішною, старою, надто великою... Але це не має значення. Краще зробімо замовлення! — і вона з удаваною радістю завершила цю розмову, наче закрила дужку. Раніше я обожнювала цю її цілком контрольовану рвучку поведінку.
На третє клацання пальцями нарешті підійшла офіціантка.
— А ви новенька, бачу. Колетти немає?
— Кого?
— Власниці.
— Немає. А що?
— Та нічого. Три дюжини устриць і два морських язики. Один у клярі, другий на грилі. Та пляшку сансерського.