І подивилася на мене, достоту мартин із 22-го номеру. Ця пані мала вирячені очі, запалі щоки, тверде підборіддя, пергідролеве біле волосся і светр бузкового кольору. Щось середнє між Франсуазою Саган і Мішелем Польнареффом[29].
— О так, ми знайомі... — пробурмотіла Аліса, усміхнувшись так, ніби давно звикла до мого обличчя. — Це той самий месьє Макарон.
І кинулася мені в обійми, засипавши запитаннями:
— Але як таке може бути?! Як ви опинилися тут, як ви мене знайшли?! За номером картки?
Відчуваючи, як її тіло тулилося до мого, я з гіркою іронією перетравлював химерну суміш бажань, пристрасті і ще бозна-чого. Жуль став на задні лапи, поставивши по одній з передніх на кожного з нас — він або тішився, що таки виконав свою місію, або ж боявся, що не матиме місця у цьому новому союзі. Аліса різко відступила, аби роздивитись мене — і пес мало не впав. Її погляд був убивчим. Відколи ми зустрілись уперше, — оскільки темні скельця окулярів затуляли очі — я уявляв їх у різних кольорах. Сірі, блакитні, зелені, фіалкові... І навіть не думав про солом’яно-жовтий колір.
— Що сталося? — Алісу тривожила моя мовчанка. — Чому ви разом? Щось трапилося з його... його власником?! Він урятувався, а ви його...? Тільки не кажіть, що вкрали його! Та сідайте ж... Знайомтеся: це моя подруга Фред. То ви щось нам розповісте?
Від неї йшов гострий дух паніки й запалу. Радісний переляк. Я бачив щире дівча з тілом богині — і від почуттів мені стиснулось горло. Пес занепокоєно переводив погляд з неї на мене. Він затуляв прохід — і офіціанти спотикались об нього й робили нам зауваження.
— Та скажіть хоч що-небудь! — скрикнула подруга Аліси.
І я сказав, що маю забрати авто і мене чекали на вечерю — і передав Алісі конверт, який мав залишити в скриньці з ключем від номера 22 (але Ліппен переконала мене так не чинити). Я ледве знайшов сили пояснити, що всередині вона знайде розповідь про мої пригоди, але принаймні для неї і Жуля все добре закінчилося. Я побажав їм смачного і розвернувся, щоби піти.
Коли я вже дійшов до виходу з ресторану, Жуль наздогнав мене, перевернувши тацю з морепродуктами, і ліг упоперек дверей.
— Жулю, будь ласка, йди геть...
Він жалісно тявкнув, намагаючись переконати мене. Ніби, якщо не довірюсь йому, то пропаду. Певно, так само він не раз чинив і з Алісою. Мені досі соромно за те, як я відреагував, утім, я й досі вважаю це одним із найсміливіших вчинків у своєму житті. Там, де його вгріли нагаєм, я злегка, знехотя, принижено посунув пса ногою. Ніби казав: посунься, ти заважаєш. Жуль підскочив, зирнув на мене востаннє — цим поглядом можна було розтопити кригу. І повернувся до столика своїх власниць.
Тож я — котрий ніколи не був здатний на самостійний вибір — щойно допоміг псові визначитись.
Першою реакцією Фред було зупинити його. Проте я її втримала. Я сіла й відкрила обійми для Жуля — він повільно чапав до нашого столику. Але пес не кинувся до мене, а покірно ліг під стілець. Так, ніби я була лише місцем для сховку. Месьє Макарон також покинув його — і Жуль повернувся до мене.
Коли я розривала конверт, пальці тремтіли. Алісі Ґальєн, номер 22. Слова стрибали перед очима. Шквал емоцій, яскраве сонце, на яке я милувалася надто довго — тримати себе в руках уже не ставало сил.
— Може, краще я?
Фред простягнула руку. Я передала їй листа. Вона монотонно прочитала:
«Привіт, Алісо Ґальєн. Мене звати Зібал де Фреж. Ми зустрілися в Орлі в день Вашого відльоту до Ніцци. Передусім дозвольте привітати Вас з успішною операцією. Однак я вимушений повідомити Вас, що з причин, давати оцінку яким мені не належить, Ваш лабрадор, побитий новим власником, утік і прибіг до мене в аеропорт. Наша зустріч стала катастрофою для кіоску Ladurée, що, втім, дозволило мені повернутися до мого справжнього фаху — наукових досліджень. Тож, будьте певні, зі мною все буде гаразд. Щодо Жуля... Після численних пригод, які я Вам залюбки переповім, якщо матимете бажання набрати мій номер, — 06 01 22 28 13 — доктор Осман відправив його на дострокову пенсію, тож Ви знову можете бути його власницею. Бажаю вам обом щастя — адже Жуль на це заслуговує. Саме його нюх і його любов привели нас сюди — і я залюбки слідував за собакою. Незважаючи на кілька незначущих інцидентів, я гордий тим, що своїм супутником він обрав саме мене. Ось і все. Сподіваюся, до зустрічі. Щиро». І підпис: З.
Поки я слухала байдуже читання, перед очима виринали різноманітні обличчя, якими я наділяла месьє Макарона — а між тим він виявився дуже простим і таким зворушливим у своїй приниженій гордості, невідповідності образові, у своїй зажурі. Фред склала аркуш, вклала його до конверту, який поклала між нами. Вона подивилась мені просто в очі і кинула:
29
Мішель Польнарефф (