— На жаль, далі ступеня бакалавра моя освіта не пішла. А ви вчилися на кого?
— Два роки підготовчих курсів, півроку на політехнічному, потім сільське господарство, ENSIA[32], біологія, астрофізика... Захистив дисертацію з термодинаміки чорних дір, а оце все — підготовка до другої: перетворення бактерій на очисні речовини.
Підтекст: коли я бачу вас, то решта вже не існує. Якби ж то ви любили чоловіків... Млява усмішка Аліси підштовхнула мене до дій.
— Єдиний досвід роботи — це свині. Я покращував жахливі умови їхнього існування, позбавляючи їх шкідливого впливу. О, я обожнював свиней!
— Певно, він саме це і відчув.
Аліса пестила голову Жуля, зосередженого на круасанах, які він досі тримав у зубах.
— Хочу ще раз вам за нього подякувати. Та й... вибору в мене, зрештою, іншого не було, він привів мене просто сюди!
І вона простягнула мені келишок із кавою. Надто гарячою — тож я поставив його на стіл. Я бачив, як вона поглянула на моє польове ліжко, на картату ковдру, яку я не мав часу скласти. Ми трохи помовчали. Тоді я сказав, що, до речі, в мене теж було дещо для неї. Порившись у наплічнику, я дістав її айфон.
— Доктор Осман просив вам його повернути — у разі, якби ми зустрілись раніше.
— Знаю. Учора ввечері я дзвонила йому з готелю.
— О, то він вам усе розповів...
— Розповів.
Я простягав їй мобільний. А вона тримала руки в кишенях. Права трохи посіпувалась. Ніби відповідаючи на сигнал, я вклав телефон до її кишені. Від доторку моїх пальців до її стегна Аліса підняла брови. Я не знав, як це тлумачити: як докір чи схвалення? Аліса була переді мною — лише в двадцяти сантиметрах. Вона відчувала моє вагання, а я — її стриманість.
Жуль заскавучав — його зуби досі стискали пакет з круасанами, тож він хотів привернути мою увагу. Він ніби просив вибачення за те, що вчора я дав йому під зад ногою. Аліса, втім, не зрозуміла моїх відчуттів, тож уточнила:
— Та коли я кажу, що він вів мене прямо до вас... Ми зайшли спочатку до пекарні — Жуль ні за що не хотів приходити ні з чим. Я так розумію, ви з ним добряче намучилися. Оті інциденти, про які ви згадуєте у своєму листі — сподіваюся, нічого серйозного?
Аби приховати збентеження, я опустився на коліна перед лабрадором.
— Вибачатись повинен я. Не варто було вчора переривати вашу вечерю. Та й повівся я досить грубо... Даруй мені, Жулю.
Я простягнув руку. Пес вирішив, що я хочу взяти круасани, тож відскочив, аби погратися. Я підвівся, позбавлений останньої зачіпки. І знову опинився перед Алісою. А вона занурила руки глибоко у кишені і підняла голову.
— Чесно кажучи, месьє Макарон, я тут не випадково... Вибачте, я ще не звикла до вашого справжнього імені.
Аліса зробила крок мені назустріч. Мене бентежило те, як вона дивилася просто в очі, вловлюючи усі мої реакції, відчуття, тривогу. Гадаю, коли людина тривалий час лишається без зору, то забуває, як може непокоїти чужий погляд. І не відводить очей.
— Знаєте, Зібале де Фреж, чого найбільше боїться цей пес? Що дрючок, який він принесе, виявиться непотрібним.
Серце знову тривожно затріпотіло. Я розумів, що маю досить кумедний вигляд, але не міг стриматись і запитав: хто з нас двох був тим дрючком? Аліса притулилася до мене, поклала руки на мої плечі і поцілувала у щоку.
— Дякую за те, що врятували його. І за те, що повернули його мені.
Двома поцілунками вона ніби позначила два мої головні досягнення. За власним запахом поту (який її вочевидь не бентежив) я відчув її ясминові парфуми.
— Дякую за те, що прийшли, Алісо, — відповів я.
Ніжно обійнявши її за талію, я наблизив свої вуста. Аліса ухилилася, граційно вигнувши шию. Так вона майстерно відмовила, при цьому притулившись до мене своїм животом.
— Взагалі-то я не для цього прийшла.
— Сподіваюся. Бо потім я уявляю казна-що, даремно витрачаю сили і відчуваю провину.
— «Потім»? Після чого?
— Після... поривів, які хибно трактую.
— І часто з вами таке буває? — запитала вона, не відриваючись від мого тіла.
— На щастя, ні. Такі пориви — це радше виняток.
Вона стримано усміхнулася. Вимоги дипломатії, серед якої минуло моє дитинство, ніяк не позначилися на моєму характері, але тут я вправно використовував увесь арсенал засобів набережної Орсе[33]. Мої руки ніби приголомшено лежали на її стегнах, а я тим часом зізнавався, наскільки важко мені буває з жінками. Аліса відступила на крок.
— Слухайте, коли я сказала, що прийшла не для «цього», то лише хотіла уточнити, що...