— Ні, ми обидва не сміємо пропасти в цих темницях!
І аж тепер згадав Сковороду, тінню якого не хотів стати, але науку його сприйняв і слова мудреця: «Чим житиме народ, коли в нього не стане зброї? А коли він матиме розум хоча б у головах окремих людей, то уподібниться кременеві, в якому причаївся вогонь».
— Ні, ми не маємо права обидва пропасти, — повторив.
Коли зарябіло віконце, Павло видобув бруска, устромленого між каміння долівки — видобув для життя, а не для смерті, — і зі силою, якої давно не відчував у тілі, почав усвердлювати його в мілку вибоїну, що її пропиляв колись за багато тижнів праці.
— втискав поміж каміння тупе залізо, додаючи собі сил словами якогось давнього поета.
Він працював ночами в цілковитій темряві, на день замазував вибоїни пилюкою, розведеною в сечі, й тоді засинав, а вночі знову брався до роботи та все віршем того давнього співця духа крицював:
— Мужніми будьте, мужніми будьте! — скрипів зубами, і скрипіло залізо об камінь, і сочилася кров з–під нігтів.
За кілька діб роботи він просвердлив три дірки під каменем, що тримав з одного боку товсті ломи ґрат, а однієї ночі, натиснувши на залізо, почув, що камінь хитнувся.
Він тихо скрикнув, упав на коліна, прошепотів слова молитви, а коли усвідомив її, то зрозумів, що і тепер, і перед тим читав вірші Архілоха[27], якого вивчав напам’ять ще в Києво–Могилянській академії. Дякував тепер мужньому античному мандрівникові за те, що додав йому моці.
— шепотів і не стямився, коли заснув навколішки, обірвавши на півслові молитву великого язичника Еллади.
Наступної ночі подався другий камінь, за ним третій. Це була ніч під понеділок. Знав Павло, що коли цієї ночі не вибереться, вона може бути для нього останньою. Він обережно висунув зі стіни камені й поклав долі. Ґрати трималися тепер тільки за другий бік віконниці. Повиснув на їх вивільненому боці, згинаючи вниз. Вийняв шибку.
Тихо було на монастирському подвір’ї. По небі мандрували до моря перші осінні хмари.
Павло виважив зовнішнього каменя, розширюючи вузьке вікно, і виліз із каземату. Тримаючись за підвіконня, сперся ногою на виступ, що нагадував йому завжди ікло допотопного звіра. Наважився сплигнути вниз: було невисоко. Але що далі? Всі ворота замкнені. Втім, зауважив, що стіна сусідньої будівлі близько підступає до вежі: можна, притискаючись до однієї спиною, а об другу впираючись ногами, вибратися на верх фортечної стіни, в яку вмурована вежа. І він поп’явся угору…
Внизу було чорно, як у глибокій ямі, недалеко шумувало море; Павло знав, що стіна висока і там, біля її підніжжя, на нього може чатувати смерть. Але не ця… не ця… — від нагайки ката! І сковзнув у темноту.
Не відчув зіткнення зі землею, хіба що на один мент обпалило мозок щось гаряче… А далі — коли те було, не знав — наче крізь сон почув знайомий шум моря і збагнув, що живе. Розплющив очі: ніч гнала попід небом кошлаті хмари; помацав рукою обличчя — воно було липке від крові; підвівся, ступив крок — міг ступати, і незмірна радість віднайденої волі погнала його на дорогу, що сіріла обіч фортеці, відгинаючись од неї до лісу.
На розвидні знесилений Любимський добрів крізь гущавину до морської саги і впав долілиць на обмите хвилями каміння.
Позаду нього вигнулася дугою чорна стіна лісу, попереду бігло від берега у безвість море, недалеко гойдалася при березі якась колода. Павло напружив зір і розпізнав малого рибальського човна.
Спробував підвестися, та вже не міг. Повз, рачкував до човна, збиваючи до крові лікті й коліна, бо нічні сутінки рідшали — наближався день, а з ним і неминуча загибель. Та Павло вже вірив, що доповзе, і що вітер віднесе човна в море, і що добереться він до фіннів чи шведів, і вірив у те, що колись приб’ється до Франції, до якої не пощастило втекти з Москви.
Віра була надто відчайдушна, але не могло її захитати ні усвідомлення того, що разом зі світанком почнеться погоня, що вутлий човен може потонути в осінніх бурях, що йому загрожує голодна і спражна смерть на безкраїх водах Студеного моря.
«Я здобув волю і буду жити. Я не помру, поки не доведу своїм життям, що не тирани і їхні креатури, а ми, знедолені, творимо історію».
Павло допався рукою до борту човна, вповз у нього, вирвав, натужившись, кілка, до якого човен був прип’ятий ланцюгом, і відштовхнувся від берега. З останніх сил, які ще в нього були, веслував, і човен поплив, минаючи камінні насипи–корги, що були дороговказами для суден. На коргах стояли дерев’яні хрести, і подумав Любимський, що це кінцівки мацаків соловецького святенницького спрута.
27 Грецький лірик VII ст. до н. е.