До підземного палацу в Дубосарах під’їхали запряжені трійком сани. З–під бараниці виплигнув худий, рухливий генерал, він підійшов до вартового, що відкрив було рота для «здравія желаю», й притулив пальця до уст — мовляв, не потривожмо струдженого князя. Швидко збіг сходами вниз, поковзнувся на воскованому паркеті у приймальній залі, послав повітряного поцілунка пишногрудій графині Браницькій, що у єдвабній сукні з декольте стояла поруч із князем, і зупинився, схиливши голову перед Потьомкіним.
Князь у гетьманській шапці з перами і в козацькому кольористому жупані чекав на рапорт Суворова.
— Узяли, якось–таки взяли Ізмаїл, спасибі Казанській Богоматері, — заговорив скоромовкою Суворов. — Що накажете далі чинити, ваша світлосте?
Губи Потьомкіна силкувалися до ввічливої усмішки, він рвучко рушив з місця з розпростертими для обіймів руками, але Суворов завбачливо стримав його, зніяковіло показуючи на свою незавидну статуру, яка може, чого доброго, й захрустіти в обіймах Поліфема.
— Чим нагородити вас, графе, за таку блискучу перемогу? — все ще не опускав рук Потьомкін.
— Чалмою Селіма III, ваша світлість, адмірала ж Ушакова, що допомагав мені з лиману, — почесним званням капудана–баші[43]… Полковника Головатого за те, що його козаки першими вдерлися до фортеці, — оцією ось гетьманською шапкою, що у вас на голові. І наразі досить. — Суворов дивився у люте око Григорія Олександровича, витримав його погляд і додав зовсім серйозно: — А втім, я не купець і не приїхав з вами торгуватися. Я — солдат.
…Ранньої весни, коли протряхли дороги, Суворов покинув театр війни і поїхав до Петербурга. Московські й турецькі дипломати готувалися до мирних переговорів у Ясах; Олександр Васильович не знаходив для своїх рук більше діла й поклав собі відпочити у власному будиночку на Виборзькій стороні.
Разом з надвечір’ям в’їхав суворовський ридван на Невську першпективу. З Неви потягло запахом стопленої криги. Був цей запах знайомий і рідний, він війнув на обкуреного димом воїна чимось далеким і елегійним — домашнім затишком, де не чутно грому, пострілів і крику, чимось забутим і розтраченим на воєнних дорогах; утомлений повсякденними походами та битвами, генерал прагнув тепер спокою та самотності.
За Сенатською площею спалахнули вогні, замерехтіли різнобарвні феєрверки, і подумав Олександр Васильович, що ретельні офіцери з його штабу таки сповістили двір про приїзд героя Римника, Фокшанів та Ізмаїла, тож перед відпочинком доведеться витримати нудний церемоніал вітань, вислухати промови придворних ораторів і самому виголосити подяку престолові за довір’я і честь.
Від Адміралтейства на Невську першпективу гігантською підковою виступила тріумфальна арка, якоїсь миті Суворов подумав, що краще було б звернути вбік і непомітно вислизнути через міст на Василівський острів, однак не зробив цього: дрібка почестей за ратні труди йому таки належиться. Знав генерал, що до півночі все те набридне і він непомітно зникне з палаців, проте відчув, що йому таки хочеться ступити до тронної зали, зі своєю незмінною іронічною посмішкою прийняти поклони двірської знаті, що верховодить у державі, а ніколи не нюхала пороху, тричі поклонитися образові Казанської Богоматері, а один раз цариці — й потішитися, як вона, роздратована його дошкульною насмішливістю, насилу стримує гнів.
Ридван під’їжджав до тріумфальної арки, і здивувався Суворов, бо чомусь тут не було ні парадної варти, ані сенаторів, що мали б привітати графа Суворова–Римникського; у глибині двірцевого кварталу, десь біля Таврійського палацу, грала музика, горіли вогні й звивалися зміями в темне небо різнобарвні феєрверки.
Суворов наказав спинити коней, вихилився з ридвана й запитав першого стрічного, показуючи рукою на вогні:
— Милий чоловіче, чи не знаєш ти, бува, що то за содом?
Перехожий зневажливо глянув на худенького вельможу, загорнутого в чорну бурку, й мовив зверхньо, ніби й він не був останнім пішаком у цій святковій веремії:
— Мали б знати, ваше благородіє, що за парад сьогодні: сам князь Потьомкін в’їхав до Таврійського палацу. Петербург нині вшановує доблесного переможця над турками.
— Повертай на Василівський міст, — сказав Суворов до машталіра надтріснутим голосом і, закутавшись у бурку, всунувся глибше в сидіння, наче хотів стати ще непомітнішим.
43 Адмірал (