«Вшановують переможця… А я хто? Годі, годі, генерале, все це закономірно. Так було завжди і так має бути… Beatitudo non est virtutis praemium, sed ipsa virtus[44]. І все–таки, все–таки… О, та ти, виявляється, теж марнославний, Олександре Васильовичу! Захотів фельдмаршальського жезла? Захотів ілюмінацій на свою честь, тостів, коштовностей і, певно, ще й медалі з власним портретом? Ай–яй! Таж ти міг усе це мати. Хто заважав тобі полизати хоча б краєчок тарілки на царському столі? Полизав би раз і мав би. Але ж гординя твоя сягнула далі, і ти на догоду їй проміняв м’якого фотеля на тверду кульбаку. І маєш те, що хотів мати. Чого ж тобі ще не вистачає? А–а, показної слави! Видно, вона таки велика звабниця, коли ти нині так боляче відчув її існування поза собою… Тьфу, яка гидота! А все–таки, а все–таки…
Невже я марнославний теж? Так… Так! Я ж не безплотний дух і знаю, що дорога моя відміряна, і тому хотів би своєю заслуженою славою втішитися досхочу хоч раз за життя. Що в цьому грішного, батечки? Я знаю: щедрі лаври ляжуть на мою могилу, але ж я не побачу їх — чому я мав би не хотіти втішитися своїм тріумфом?
Свій тріумф у дворі? Серед блюдолизів? Так, і серед них! Хочу побачити їх — ницих, заздрісних, приголомшених моєю славою… Який ти наївний, генерале! Хіба вони дозволять так себе принижувати? Ти забагато хочеш — хвали від людей і водночас почестей від владик. Ні, ці нагороди разом отримати неможливо».
Ридван котився Василівським островом, Суворов висунув з бурки голову й глянув на той бік Неви. Між мерехтливими вогнями метушилися люди, долинали постріли й розпачливі крики.
— Почався бенкет, — прошепотів Суворов. — А ти заспокойся, генерале. Адже живеш у Римі, тож будь у злагоді з римськими звичаями.
Біля Таврійського палацу розставлено столи, на столах невибаглива закуска й кухлі з медовим квасом, обіч — рундуки з чоботами й ходаками, що нині будуть роздані народові задарма. Князь Потьомкін хоче розділити радість свого тріумфу з простолюдинами.
Петербурзька чернь, дізнавшись про нечуваний бенкет, на якому можливо буде наїстися, напитися, ще й отримати подарунки, зі самого післяобіддя юрмилася на Царициній луці й у Літньому саду: до столів поліція ще не допускала, бенкет почнеться, коли до Таврійського палацу завітає сама цариця.
Її величність не квапилася. Народ клекотів, а перед вечором уже сміливішав і нахабнішав. До юрби послали кріпаків–ріжечників у червоних каптанах, щоб ті розважали голодних грою на ріжках; подекуди збиралися гурти, і там уже розпивали своє, хміль додавав відваги, поліція пріла, стримуючи натиск, а цариця усе ще не з’являлася.
Терпець увірвався, коли смеркло. Стало безпечніше, можна було вже й кликнути до наступу на столи: у сутінках заводіїв не розпізнають; ніздрі лоскотав запах смаженої баранини, високі череп’яні кухлі з князівським напоєм нестримно вабили, у рундуках пишалися юхтові чоботи і ходаки з телячої сировиці, що будуть роздані задурно, а цариця й досі не приїхала, і хтось крикнув з натовпу:
— Давай жратву!
Зрушилася юрба, поліцаїв підім’яли під ноги, столи затріщали, голодний натовп гриз, хапав, шарпав усе, що потрапляло під руки, валилися рундуки, чоловіки дубасили кулаками один одного, верещали діти, лементували жінки; від Адміралтейства біг піднятий по тривозі новий загін поліції, у рух пішли піки, шпіцрутени, нагайки, розпачливий зойк ударився об стіни Зимового палацу, пролунали постріли, натовп у паніці почав розбігатися, затоптуючи в болото слабкіших; майдан миттю спорожнів — залишились на ньому лише ті, хто до безміру наївся потьомкінських пригощень, їх квапно тягли за ноги у завулки, скидали вбитих і потоптаних у рови; феєрверки зміями звивалися над Невою, а коли запала глупа ніч, з Двірцевої набережної при світлі факелів потяглися до Таврійського палацу червоні карети в гербах — то їхала сама матінка привітати звитяжця Другої московсько–турецької війни.
Франти в чорних оксамитових каптанах і лосиних панталонах, красуні зі зачісками, схожими на кошики, гвардійці в трикутних капелюхах, придворна знать з напудреними буклями — сотні гостей князя Таврійського поштиво розступилися, утворивши для її величності прохід через всю незмірно довгу залу до трону. Цариця йшла в супроводі статс–дам і юного пухкогубого фаворита Зубова; назустріч вийшов Потьомкін, високий і суворий, одягнутий у шарлатового кунтуша, слуги несли за ним важкого, обліпленого діамантами капелюха і фельдмаршальського жезла, увінчаного лавром; князь ішов гордо, пронизуючи злим оком гостей, та вже не млів перед ним жоден погляд, князь навіть зауважував в очах дворян глузливі блискітки, рука ще сіпалася, щоб мимохідь зірвати з грудей того чи іншого зухвальця ордена або хреста, та зробити цього Потьомкін нині вже не важився, бо назустріч йшла Катерина в супроводі ненависного Зубова, що не з його, князевої, волі вліз до царициного алькова, і про це знали всі тут присутні, а тому до нового фаворита були звернені запобігливі, поштиві й улесливі погляди.
44 Щастя не в нагороді за доблесть, а в самій доблесті (