Сьогодні напросився розвеселяти графа Арман Рішельє[45]. Атакуючи противника, він бачив підступного чорного пішака, та вдавав, що не помічає його: Арманові потрібен добрий настрій господаря. Серед гостей графині присутній був багатий емігрант з Парижа маркіз Жюль де Ваттель, що хоче допомогти Рішельє здійснити його задум.
Нащадок знаменитого кардинала, запеклий рояліст, Арман Рішельє — колишній поручик драгунського полку, що стояв під Седаном, облишив службу, переконавшись у бездарності свого короля, який у жовтні 1789 році на вимогу Установчих зборів погодився переїхати з Версаля до Парижа. Він покинув маєток і виїхав до Австрії. Звідти перейшов до Суворова під Ізмаїл і відважно бився за наймогутнішу в Європі монархію, потім повернувся знову до Відня зі зухвалою ідеєю в голові. Московію наводнювали французькі емігранти, що проциндрювали своє золото в Петербурзі й Москві, Арман же бачив у них реальну контрсилу, що може вдарити по революції. Треба лише зібрати їх докупи. Він задумав за допомогою Розумовського поселити емігрантів у Новоросійському краї між Азовським морем і річкою Бердою, стати губернатором емігрантської колонії і створити французький ударний полк, який в авангарді московського війська вирушить на Париж, коли цариця розправиться нарешті з Польщею й вишле, як обіцяла, свої сили проти збунтованої французької черні. Гарячий прихильник династії Бурбонів шукав серед емігрантів, які пропливали через Відень, однодумців, проте даремно. Маєтні втікачі й думати не хотіли про подібне заслання, вони воліли товктися у Петербурзі біля двору, жирувати й розчинятися у чужорідному морі. А днями російський мандрівник Петро Капніст, з яким Арман познайомився ще у Франції, привіз до нього маркіза Жуля де Ваттеля, що хоче підтримати цей задум. Пан Андреас повинен видати йому проїзні документи до Новоросії.
У сусідній кімнаті притишено звучала музика, то фрау Єлизавета грала на клавікорді.
— Мат! — покотився густий сміх Андрія Кириловича, він підвівся з–за шахового столика — зараз відхилить двері до покою, де тихо сидять гості й, певно, не зводять очей з його дружини–красуні, й скаже своє: «Та вже Бог з вами!»
Арман Рішелье завбачливо заступив йому дорогу.
— Пане Андреасе, там сьогодні двоє із Франції, вони згодні мені допомогти.
— Та добре, добре, але спочатку я повинен їх побачити.
Обидва зайшли до зали, музика стихла, тендітна у прозорій білій туніці фрау Єлизавета, зробивши кокетливого кніксена, уклонилася графові, Розумовський поцілував її в щоку й попрямував до гостей.
— Барон Людвіг ван Бетховен, — підвівся червонолиций юнак із великою патлатою головою. — Клавесиніст… Проскочив через лінію фронту, коли французькі війська підступили до Бонну. Прошу вашого покровительства.
— Спочатку послухаю вас… — Розумовський підійшов до молодого чоловіка в довгому кунтуші з відкидними рукавами. — А–а, вітаю родаків! Ви давно з Польщі?
— Давно, — холодно відказав шляхтич. — Служба наша така. Дозвольте відрекомендуватися: неіснуючої Речі Посполитої надзвичайний і повноважний посол в Англії Міхал Огінський.
— Боже мій! Композитор Огінський? Чекайте, але ж до нас дійшла була чутка, що ви втопилися ще минулого року, перепливаючи Ла–Манш. Що за безглузді плітки?
— Я недавно читав в одній віденській газетці, що музика Огінський застрелився через нещасливе кохання. Проте я збираюся загинути на польській землі.
— Загинути?
— Або перемогти. Я приїхав до Відня, щоб розшукати Костюшка.
— Будьте розсудливі, пане посол, — Розумовський поклав на рамено Огінському руку, той делікатно звільнив себе від дружнього жесту. — Гарячі голови задумали залити ваш нещасливий край кров’ю замість скористатися з дружньої допомоги її величності. Польща, роз’їдена чварами, не в силі поки що сама встояти перед західними сусідами. Любіть її і дайте їй можливість зміцніти під скіпетром нашої цариці. Не вірте Костюшкові, вашмость, не слухайте лжепророків…
45 Арман Рішельє став пізніше херсонським військовим губернатором.