— Спасибі за пораду, пане Розумовський, — по худих щоках Огінського пробігли жовна. — Я зворушений вашою турботою про мій край. Але звідки у вас така впевненість, що царська неволя нам миліша від цісарської, наприклад? Ми не хочемо чинити жодної мирової з осадниками на своїй землі і будемо їх жертовники руйнувати.
— Ви прийшли до мене, щоб кинути виклик? — нахмурився Розумовський.
— Користуючись правом посольської недоторканності, яке ще охороняється в Австрії, я хочу через вас скласти свої посольські повноваження польському королеві, якого уряд Московії інтернував у Гродні, примусивши його підписати трактата про розподіл Польщі.
— Я перекажу, — коротко відказав Розумовський.
Поруч з Огінським стояли Павло Любимський і Петро Капніст.
— Маркіз Жюль де Ваттель, — поклонився Павло.
Розумовський переглянувся з Арманом Рішельє, той кивнув головою.
Фрау Єлизавета підпливла до чоловіка, узяла його під руку.
— Ох, нарешті закінчився цей нудний церемоніал знайомства. Андре…
— Так, так, дорога, звичайно! — махнув рукою Розумовський. — Розстеляйте столи, наливайте вина, Бог з вами. — Коли гості порозсідалися за столом, він підняв келиха, мовив до Любимського: — Вип’ємо за пам’ять вашого доброго короля. Стався жорстокий злочин, що забруднив літопис французької нації, до якої тепер зараховують пекельну орду черні.
Любимський надпив з келиха, спідлоба глянув на Розумовського, сказав:
— Наш дорогий король, вічна йому пам’ять, не зумів стати вище за корону, тобто обійтися без неї. Видно, звання короля може носити кожен, кому воно передається у спадок, звання ж людини можуть носити тільки вибрані.
— Не розумію вас, — насторожився Розумовський. — Невже вам, маркізові, не жаль… У ті злопам’ятні січневі дні навіть Польща вдягла жалобу.
— По собі вдягла жалобу, ваша світлосте, — кинув Огінський.
— Останнім часом, готуючись у дорогу і їдучи сюди, — провадив далі Любимський, — я мав час думати. Мені згадався один епізод з античної історії… Спартанський цар Феопомп по тому, як був запроваджений виборний орган — ефорат — для контролю влади, вернувся додому, і дружина сказала йому: «Ви залишите своїм дітям зменшену через вашу помилку владу». — «Правда, — відказав цар, — вона буде менша, зате міцніша». Крайня необмеженість влади, ваша світлосте, спричиняє крайні бунти. Гіркий досвід Франції повинен би примусити правителів дбати про те, щоб любов членів нації до батьківщини ототожнювалася з любов’ю до держави.
— Ну, ну, — похитав головою Розумовський, — як бачу, навіть аристократів торкнулося якобінство.
— Воно торкнулося усього світу, графе, а особливо нас, французів, і нам нині треба думати над тим, чому ми змушені були покинути батьківщину.
— Ця біда минеться, щезне, як мильна бульбашка, мосьє. Усі держави Європи солідаризуються перед загрозою розрухи, вони не залишать Францію в біді самотньою.
— О, ваша зворушлива турбота!.. Про Польщу, про Францію. А Франція, як бачите, бажає тієї самотності. Про це свідчить хоча б той факт, що вона так скоро вибила зі своїх земель пруссаків та австрійців, що йшли визволяти її від черні. Сама ж бо хоче дати раду у своїй хаті.
— Дивно чути від вас такі слова, маркізе, — дивувався Розумовський. — Адже не хтось там, а ви самі постраждали.
— Так, мені особисто було б вигідніше, коли б перемогли прусські війська. Проте, не оцінюючи подій з погляду свого становища, я повинен визнати за будь–якою нацією право робити у своєму домі свій лад.
— Панове, панове, — перебила розмову фрау Єлизавета, огортаючи грайливим поглядом французького гостя, — чи не можна б хоч хвилину без політики?
— Маєш рацію, люба, — Розумовський перехилив келиха. — Адже серед нас музики. Пане Людвігу, — звернувся до Бетховена, — продемонструйте нам своє уміння.
Бетховен підвівся, сів за клавікорда, і тиха кімната затремтіла від мажорних акордів, за якими покотилися у бойових ритмах маршові інтонації; гостей приголомшила розлючена музика, в якій відчувалися ноти Руже де Ліля і Мегюля[46], але була ця імпровізація зовсім оригінальна, нова, вона бентежила й будила від сплячки.
Обличчя Бетховена почервоніло, він сам ще не усвідомлював, кого й куди кличе своєю музикою, власне творіння вихоплювало і його самого із застою й непевності, він грав і відчував, як від бадьорих звуків музики очищується душа, ніби залізо від окалини під молотом. В останньому акорді Бетховен закам’янів над клавішами, втонувши в бурі звуків.
До розхристаного юнака підійшов Огінський, обійняв його.
— Дякую, маестро. Тепер я знаю… Нині не до салонних мініатюр.
46 Французькі революційні композитори.