В’язні ще нічого не знали, їм наказали стояти біля паперті Успенського собору і чекати. Вони тривожно переглядалися поміж собою — що за дзвони серед будня і що задумали робити з ними? Спокійні були тільки двоє: сліпий Калнишевський і всезнаючий Авель–віщун.
Відправа давно закінчилася, а в’язні все ще стояли і чекали: он видніє лобне місце біля Рибних воріт, чи не задумали отак покінчити з ними одного дня?
Цар же по відправі в супроводі архімандрита Іони, губернатора Мезенцева й соборних старців обходив монастирські приміщення: трапезну, келарську, ризницю, куховарню, чоботарню, квасоварню — і, похваливши за порядок, мовив:
— Тепер покажіть каземати.
Поник архімандрит, бо аж сьогодні, коли випущено в’язнів на подвір’я, здалися йому ті ями надто страшними і, неповинний у їхньому існуванні, преосвященний Іона побоявся кари.
— Неподобне вашій величності зріти тьму кромішню і дихати смородом пекельним, — заблагав архімандрит.
— Веди, велено тобі, — нахмурився цар.
Він ходив із каземату до каземату, сопух запаморочив йому голову, купи нечистот, поряд з якими спали і їли люди, здавалися примарними, і, вражений витвором людської жорстокості, добросердий імператор розпорядився:
— Запечатати їх навіки. А тепер приведіть в’язнів.
Їх прийшло дванадцять — людей із підземелля, чорних, виснажених, у кайданах.
Олександр відступив на крок: люди ці здалися йому привидами; він переборов у собі огиду й промовив:
— Ви вільні. Я, цар Олександр І, дарую вам свободу. Розкувати їх!
Приречені вмирати у сморідних ямах, колодники не повірили спершу словам імператора й нерозуміюче перезиралися між собою, але солдати вже розковували на їх ногах і руках кайдани, а Олександр повторив слова помилування. Тоді вони впали на коліна і, плачучи, дякували своєму спасителеві.
Не вклякнули тільки два, і спитав цар:
— Волі не раді чи кривда ваша завелика?
Старець зі сивим волоссям, що спадало на плечі, й довгою білою бородою звів до неба очі, губи його беззвучно ворушилися, потім він глянув на царя і мовив зовсім недоречне:
— І згорить Москва за одинадцять років[47].
Здригнувся імператор, чекаючи ще й віщування своєї смерті: це ж бо перед ним той прославлений Авель–віщун, пророцтв якого боялися насамперед царі. Олександр поквапився наказати архімандритові:
— Негайно відправити його до Петербурга. Він божевільний, і його місце не в тюрмі, а в жовтому домі.
Імператор скоса глянув услід пророкові, якого солдати виводили з подвір’я, потім запитав архімандрита:
— Чи правда те, що й досі живе тут останній кошовий Запорізької Січі?
— Він перед вами, ваша величносте. Не осудіть його, що не вклякнув, сліпий він, тож не бачить, що чинять інші.
Цар підступив ближче до старого похилого діда, що дивився перед собою чистими невидющими очима; на його зарослому обличчі влігся спокій, на губах теплився тихий усміх людини, що збагнула врешті сенс буття; старець був древній як світ — важко було вгадати його вік, і цар, засумнівавшись, мовив:
— Це неймовірно… Калнишевський уже тоді, коли його забрали з Січі, був вельми старий. З тої пори минуло стільки літ!… Ти й справді останній кошовий? — глянув недовірливо на дідугана.
— Я — Калнишевський, — відказав старець. — Розсерджений моїми прокльонами, Бог хотів, видно, щоб я вийшов з ями на світ Божий, та не зміг уже побачити його.
— Скільки тобі нині років?
— Сто десять, царю… Лебединий мій вік. А цілих двадцять п’ять відрахували мені потьомкінські дзиґарі в сій обителі. — Він сягнув рукою до кишені зотлілого каптана, витягнув срібного годинника й приклав до вуха. — Зупинилися… Видно, їм суджено було лічити лише дні моєї неволі.
— Ти вільний, старче. Можеш їхати куди хочеш. Навіть до Малоросії.
Мовчав Калнишевський. Воля… Десятками років вимріяна воля! Дочекався–таки. Він може повернутися до свого народу…
«А який він, той народ, нині? Адже не бачив його чверть століття. Може, добре йому? Може, звик до неволі і не потрібна йому пам’ять про мене? А може, ярмо, яке я колись привітав хлібом–сіллю, промуляло до костей, і озлоблені невільні люди закидають мене камінням? А коли й ні, то чи подобає колишньому отаманові Війська Низового ходити, жебручи, поміж колишніми запоріжцями? Ні, не можна мені повертатися в Україну…»
Сказав:
— Ви віддаєте мені те, що для мене вже не існує. Темницею став для мене весь світ, відкурликав я своє журавлине і в цій обителі готуватися буду до майбутнього життя.
47 За переказами, які використав М. Колчин у книзі «Заслані й ув’язнені до острогу Соловецького монастиря», колодник Авель напророкував смерть Катерини II, Павла І і нашестя Наполеона.