Луї заспокоював Любимського. Він не хотів його образити, він розуміє, співчуває…
Інспектор Михайло Щербак із Пирятина, той, що потім напише доноса ректорові Києво–Могилянської академії, мовчав. О, цей не обмовиться ні словом. Він знає, що Любимський має рацію, він сам так мислить, але йому хребта уразила маленька кар’єра, яка потім, дозрівши, переламає його навпіл. Один тепер у нього клопіт: заперечити Любимському не вміє, притакнути, крий Боже, йому не можна — краще б не чув цієї розмови! Але таки чув і мовчати не сміє, він зобов’язався доносити начальству академії про те, чим дихають і що говорять студіозуси з українського земляцтва. Служба!..
Любимський зневажливо глянув на Щербака, і той, ображений, вийшов. Павло мовив до Луї:
— Нашим будителям тяжче, ніж французьким, вони не мають можливостей друкувати свої праці. Сковорода ходить від хати до хати й будить обивателя живим словом. Наче скульптор, що шліфує гранітну брилу і з безформного каменю творить подобу мислячої людини. Та справа ця забарна. І тому здається чужинцям, що народ мій спить. Але я відповім вам словами самого Сковороди: «Всякий сон пробудний. Хто спить, той не труп задубілий. Виспиться, пробудиться і забодрствує!»
— Я вірю у це, мосьє Любимський. Ви примушуєте поважати ваш народ. Але здається мені, що козацтво стало надто податливе і м’яке в боротьбі проти тиранії. Вам треба створити орден на зразок єзуїтського, що породив би фанатиків…
— Ні, дорогий, — Любимський не дав закінчити думку французові, — нам, нашій психології протипоказаний орден. Нам треба думаючих людей, героїв треба — не фанатиків.
А коли залишився сам, сказав уголос:
— Alea jacta![8]
Чи то тоді, чи цієї хвилини, в казематі, схопивши голову в руки, він простогнав:
— О краю мій… Повиганяв єси своїх пророків і покаменував. І лишився дім твій порожній. Народе, мій грішний народе, як тебе ще карати? Голова твоя у ранах і серце твоє хворе…
Жарій над свічками спалахнув дужче, освітив іконостаса жовтуватим світлом, і потьмяніли рельєфи, а знизу — Павло розплющив очі і зчудувався — знизу, звідки заповзали до виноградної лози й повнозерного колоска земноплази, просунулася голова монаха. І начебто скрипнули залізні двері, брязнув замок. В’язень повів рукою по очах — що за маячня? — рельєф ожив і повів очима. Не були це очі святенницькі, вони були дивовижно порожні й білі; чорний каптур зсунувся на низьке чоло, ворушилися губи, а голосу не було чутно. Врешті Любимський почув слова молитви:
— Во ім’я Отця і Духа… Отче наш, да святиться ім’я Твоє, яко хліб наш насущний остави…
Монах молився вголос, і зауважив Павло, що слова молитви вимовляє він недоладно, тож здивувався: служитель сієї обителі молитися не вміє? Але чого він прийшов? Свінула думка: виводять. Знав, що не на волю, та хоча мить подихає свіжим повітрям і ще раз гляне в небо. Мовчки дивився на пришельця.
— …і остави нам долги наші, якоже не введи во іскушеніє…
— Святих молитов не знаєш, отче, — промовив Павло.
Чернець перестав бубоніти.
— А хто їх знає? — відказав. — Хто з нас відає глибини віри і Божих наук? Думаєш — архімандрит? Ні!.. Він знає тільки те, що йому потрібне для власної вигоди. Присягаюся лезом сокири… А я не знаю того, що й він, бо навіщо мені письмена церковні…
— Ти хто такий?
— Я твій напутник. Навертатиму твою душу на правильну стезю, скільки вистачить у мене хисту й терпіння. А не вдасться, то клянуся лезом сокири…
— Чому ти постійно присягаєшся лезом сокири? Звідки взяв цю клятьбу?
— Тебе це дивує? То чому ж не дивуєшся, що воїн присягається шаблею, яка дає йому прожиток, священик — хрестом, рабин — талмудом, хлібороб — землицею, швець — дратвою, а цар — скіпетром? Чим же мені присягатися?
— Так хто ж ти?
— Я кат.
Любимський схопився з прічі. Відступав до заґратованого віконця, справжній жах, якого ще не знав одвіку, огорнув його, він притиснувся спиною до холодної стіни, але далі відступати не було куди. Навпроти нього стояла моторошно спокійна, з білими очима примара, яка так одверто назвала свою страшну професію. Павло відчув фізично цей жахкий спокій на своїй шиї, руках, під грудьми, зрозумів, що ця людина, ні, не людина — земноплаз, який зійшов з іконостаса, прибравши зовсім несподівану личину, — почне зараз свою звичну роботу. Давно був готовий, що до нього може коли–небудь підійти кат, але щоб отут — навіть не на пласі, не під небом, а в цьому тісному кам’яному мішку, звідки не чутно буде його останнього стогону, ніхто не бачитиме останньої його миті? Це страшно…
8 Жереб кинуто! (