— Ваша величносте, — промовив Румянцев, — дозвольте зауважити одне: чекати слушного часу без усякої підготовки… Теплов, якого ви прислали мені на допомогу, — підкреслив не без іронії президент, — підказав, і я з ним згоден, що доцільно було б спершу замінити печатку запорізьку з написом «Славне Військо Запорізьке Низове» новою — з орлом і короною…
Катерина промовчала. За хвилину відповіла ухильно:
— Треба придивлятися до малоросів і поступово викорінювати їх настороженість до нас. Старшин задобрити грішми, а коли треба, то й тихцем відлупцювати, зрештою, здобути в них любов до себе. Графе, це ж у ваших силах!
— Але ж вони хочуть вольностей, — не вгамовувався Орлов, — і ці заразливі ідеї розповсюджуються по всій Росії!
— Не будьте наївні, Григорію. Комісію я скликаю не для того, щоб проголосити скасування кріпацтва. Сама ж добре розумію, що поміщики скоріше встигли б мене повісити, ніж звільнені мною мужики врятувати…
Враз тихо прочинилися двері, до зали прослиз лакей. Він був збентежений, зляканий; зігнувшись у три погибелі, пробелькотів:
— Там, у більярдній, його благородіє… камер–юнкер Потьомкін… у нього обличчя у крові…
— Доктора Массо! — скрикнула Катерина.
…Розумовський проходив з ермітажу до парадного виходу повз більярдну кімнату. Крізь прочинені двері він побачив Олексія Орлова, що стояв з києм у руці, і спину Потьомкіна. Цієї миті Орлов різким ударом розігнав більярдні кулі по столу. Дві чи три вискочили за борт і загримотіли по дубовому паркеті, Орлов стукнув товстим кінцем кия об підлогу, крикнув:
— Шулер!
— Ваша світлосте, — долинув до Розумовського голос Потьомкіна, — я вимагаю сатисфакції!
— Потьомкін вимагає сатисфакції в Орлова?! Ха–ха! На тобі сатисфакцію!
Розумовський побачив, як Орлов схопив кулю. Чимдуж поквапився сходами вниз, та ще почув пронизливий зойк…
— Камер–юнкер уперше пішов ва–банк, — сказав сам до себе, вийшов у двір і гукнув машталіра.
Карета мчала Двірцевою набережною у бік Царициного лугу. Швидше, швидше до Батурина, тут душно… Ще нині накаже спорядити екіпажа, а завтра вранці — геть.
У віконце карети увірвалася знайома пісня, Кирило Григорович вихилив голову, наказав машталірові спинитися. Цієї пісні співали колись у Лемешах козаки, йдучи з гетьманом Данилом Апостолом у Кара–Калпакію до земляних робіт:
Вийшов з карети. Над рікою біля багаття стояли обшарпані козаки й співали невольничу пісню.
— Звідкіля будете? — окликнув.
Пісня обірвалася, здивовані землекопи озирнулися на вельможу, а один відказав знехотя:
— Бодай нам не казати, а вам не слухати, достойний пане…
Розумовський підійшов ближче, і тоді той, що знехотя відповідав, скрикнув, і обличчя, всипане ластовинням, проясніло.
— Ваша милосте, гетьмане ясновельможний!
— Був ним… — скрушно зітхнув Розумовський. — А звідки ти, що мене знаєш?
— Та я… — Козак відклав заступа, на якого спирався, витер руки об заяложені глиною шаровари, наче збирався з гетьманом вітатися. — Я колись джурою у батька Калнишевського служив, до Батурина до вас його супроводжував.
— Як же там кошовий мається?
— Здоровий, певно, дай йому Боже лебединого віку… Та я вже давно не в нього.
— А хто ж тебе послав сюди? І їх… — показав рукою на гурт змучених і промоклих до нитки людей.
— А–а, то довга байка, як турецька крайка, мотай, мотай і ще є… Не пошанувався. Язик — мій ворог. А батько отаман крутий норовом. Спочатку нагайкою врепіжив, потім за образу до гармати прикував, а там повернув назад до Титарівського куреня. То як курінний отаман Опанас Колпак став орельським полковником, мене зі собою взяв. Аргатом[9] був я у нього, у зимівнику на річці Багатій. Але, як кажуть, біда сама не ходить, а кумпанію водить, бо їй нудно. У того Колпака, хай йому чорти сняться, небога, на моє лихо, проживала. Задивився я на Надійку, а воно, сердешне, й на мене. Зауважив це полковник, та мовчав до слушного часу. А прийшов наказ від кошового, щоб вислати до Петербурга на роботи всіх ледачих, розбишак та злодіїв, то він і мене під той аршин… А ці, — кивнув головою на побратимів, — з різних кінців, і з Гетьманщини чимало, а злодіїв, правду кажучи, не бачив серед них. Та нічого, до зими вернемося. А там або вкраду в Колпака Надійку і на Кальміус подамся, або ж на Січ. Батько отаман прийме, у нього таки добре серце…
9 Козак–наймит у старшин.