Так мусить бути… Мусить бути так, як є. Світ знає, куди мандрує, й ніякі людські пристрасті не в силі змінити його ходи.
Філософія фаталізму заспокоювала Розумовського. А зрештою, хіба він довго дивувався з того неймовірно щасливого випадку, коли його, лемешівського пастуха, понесла доля по європейських вершинах і дала йому знання, владу й становище? То нема чого дивуватися сьогодні, що багато втрачено, що не хтось інший, а саме його колишній гувернер Теплов так вигадливо помстився за те, що з волі гетьмана не побував на коронації Катерини. Чи вважав би Розумовський якоюсь надзвичайною подією те, коли б його здібний і вивчений син Андрій успадкував по ньому булаву? Ні. То для чого сушити свою душу жалем, що цього не сталося? Як мало статися, так сталося. Катерина замінила йому звання гетьмана фельдмаршальським, і, видно, мусило так бути, що парадну зустріч фельдмаршалові вчинив той же статс–секретар Теплов, що при всіх чиновниках розцілував його, вітаючи з підвищенням у чині. Розумовський навіть розчулився тоді, лише той грубіян Гришка Орлов зіпсував урочистість віршем із Євангелії…
— Лобза его же предаде… — повторив уголос Розумовський іронічне резюме Орлова, і Полетика, заколисаний їздою, розплющив очі.
— Ви щось сказали?
— Ні, нічого. Я сам до себе… Дрімайте, Григорію Андрійовичу, дорога довга.
У Полетики знову склепилися повіки, і фельдмаршал далі залишився сам на сам зі своїми думками.
…Уляна і Павло вінчалися у церкві Святого Афанасія на Мгарській горі перед Сисоєвим іконостасом. «Чому обличчя святих не святі? — думала Уляна, присягаючись бути вірною Павлові до смерті. — І чому вони такі сумні на моєму святі?» — «Чи встигнеш ти пожерти все, що витворили людські руки? — думав Павло, дивлячись на роззявлену пащу змія. — А може, впору зітнуть тобі голову ще не зачаті нині звитяжці?»
…Розумовський бажав самотності, та плин думок уже порушився, і йому спотребилося розмовляти, а що були вони з Полетикою давні знайомі та ще й ровесники — обом за сорок, — то особливих пардонів не конче треба було просити.
— Григорію Андрійовичу, прокиньтеся. Он уже й Україна. Краса яка, погляньте… А ви знаєте, мені недавно пропонували випити за чесних людей, і я відмовився. Скажіть мені, чи, взагалі, є чесні люди? Вибачте, так не можна ставити питання. Ви перекладали колись працю Ксенофонта[10] про виправдання Сократа перед суддями. Скажіть–но, чи визнаєте ви за філософом рацію у тій його тезі, де він твердить, ніби талант завжди йде в парі з чесністю?
— Цілком. Бо всі вважають себе чесними. Я ще не зустрічав людей, які б не виправдовували своїх вчинків. Це роблять філософи, злодії, кати, політики — всі вони мають свій рівень таланту і своє трактування порядності.
— Тоді я можу виправдати й Теплова.
— А–а, ви про те… Розумію, Кириле Григоровичу, болить. Та не тільки вам. Але потіште себе тим, що є ще суд історії.
— Суд без суддів не існує, шановний приятелю. А судді будуть теж розцінювати все, в тому числі й суперечку Розумовського з Тепловим, стосовно своїх політичних потреб і за рівнем свого інтелекту. Ну, розберися, хто має рацію: Потьомкін, що пнеться на місце Орлових, чи Орлов, який побив Потьомкіна?
— Тут інша річ. Талант у них однаковий, чесність теж, а причина конфлікту — суперництво.
— Ні, ні, ви не спрощуйте сократівської тези, в якій виразно сказано: талант іде в парі з чесністю. Ха, яка дурниця! Політичний талант нашої імператриці справжній, а йде в парі з нечуваним єзуїтством. Який фарс! Німкеня посилає війська до Польщі на захист православних, своїх же православних тримає у рабстві, а короля Польщі Понятовського примушує оголосити її збройне втручання благодаттю. Історія розсудить… Розсудить так, як вигідно буде майбутнім суддям. А вони теж матимуть на що опертися — на силогізм Сократа, й проголосять загарбництво Катерини і прислужництво Понятовського актом чесності. Ні, даруйте, Григорію Андрійовичу, і хай мені вибачить Сократ, злочиннішої тези годі й придумати! А незабаром ми будемо присутні на великому видовищі чеснот — на Комісії нового уложення…
— Ваш скепсис, Кириле Григоровичу, для вас корисний: він заспокоює. Але нікому, крім вас, допомогти не може. Ви невдоволені, бо й важко нині радіти з чого–небудь, та не хочете визнавати того, що може принести хоча б дрібну користь.
— О, це щось нове! Я роздам селянам свої маєтки і зроблю дрібну користь.
— По–перше, ви цього не зробите. По–друге, цього аж ніяк не можна робити: нині не час для демократії. Республіканство віджило свій вік, а для нашої нації навіть шкідливе: нам треба розвивати своє дворянство, щоб чужому місця не було. І тому я думаю, що Комісія нам потрібна як трибуна…
10 Давньогрецький історик і політичний діяч IV ст. до н. е.