Приглушена злість діймає кошового отамана ще й за те, що обгородив полковник свої забудови не нижчим частоколом, ніж у нього на Кам’янці: звісно, не тільки багатством хоче Колпак йому дорівнятися — він не завагається простягти руку й по булаву, як тільки лучиться перша нагода.
«Але ж я теж її, ту булаву, вимарював роками, поки діждався, — ловить себе на думці кошовий, — і втрачати її не хочу. Я знаю їй ціну, один раз вона вже випадала мені з рук. Та не для себе, не для себе… Я не знаю людини, яка б могла краще виплутатися з того всього політичного сум’яття, яке випало на моє отаманування. Так, я таки добре вчинив, що не пішов із гайдамаками, бо втопив би у крові Запоріжжя, я добре зробив, що не пішов за Пугачовим: Вольності таки зберіг… Та чи надовго? А може, інший, одчайдушніший отаман… Та ні, ні, не коріть мене, люди, не муч мене, моє сумління, — хто встоїть проти такої сили, як царське військо? А може, може б і встояли: то ж такий простогін — від Яїка до Дністра. То ж стільки люду! Переведу Колпака до Прогноїнської паланки, — повертаються назад думки, та знову докір зачіпає совість: — Чи ж годиться тепер дешпетувати, чвари заводити, коли над усім козацтвом нависла непевність завтрашнього дня, коли облудний сіромаха з Кущівського куреню Гришка Потьомкін закрив до золотої табакерки козацьке право, а дзиґарі, даровані почесним козаком у перуці, можливо, вибивають уже не роки, а години.
Тік–так, тік–так, — чує Калнишевський, як урівноважено б’ється серце потьомкінських дзиґарів у кишені каптана. Тік–так, тік–так… А можуть зупинитися або йти, як вічний час, без нього, і без Колпака, і без війська — без усіх, хто жив з ним на цій землі. І відбиватимуть історію прийдешнього часу, забуваючи про те, що нині здається таким важливим. Тік–так, тік–так…
А кінь уже ступає по стоптаному подвір’ї Колпака. Що за мана? На боїщі повно коней, снують пікінери, з цікавістю позирають на старого козака.
«Що це діється? — стривожився Калнишевський. — Чому пікінери тут, за Оріллю, і чому саме на обійсті Колпака?»
Наспіх прив’язав коня до частоколу й подався до веранди полковницького будинку.
Видно, хтось із прислуги догледів знатного старшину на подвір’ї, бо Опанас, не по–козацьки гладко стрижений, високий і плечистий, сам вийшов назустріч кошовому. Він був украй збентежений несподіваним візитом Калнишевського, хоч намагався й не показати цього, розвів руки для обіймів, та кошовий кивнув тільки головою, вітаючись.
Зі світлиці долинала голосна розмова.
— Чолом тобі, кошовий отамане.
— Наші голови… Чую, гості в тебе, Опанасе, — Калнишевський показав на причинені двері. — Ти мені потім доповіси через гінця, що то за птиці й чому вони злетілися до тебе, а теперечки заважати тобі не буду. Звели лише коня нагодувати, бо він уже такий, що на десятий день дев’яту версту йде.
— Та що ж бо ти, Петре, стоїш серед подвір’я, як чужий? — спохопився нарешті Колпак. — Певно, з Петербурга? А де ж Сидір Білий, Антін Головатий…
— Потім, потім, встигнемо з козами на торг, — перебив кошовий Колпака й подався за ним до світлиці. На порозі застиг від подиву: за довгим столом сиділи підпилі офіцери, а посередині — худорлявий, при всіх регаліях генерал.
— Роздягайся, роздягайся, отамане, — стягав Колпак з Калнишевського вогкий жупан. — Уклінно просимо — чим хата багата… Ось бачиш, ушанував мене сам генерал Текелій із почтом. Ідуть з Глухова від графа Румянцева–Задунайського до фортеці Святої Єлизавети[11] й по дорозі… Бо шлях з Малоросії до Новосербії, як не крути, а таки через Орельську паланку пролягає… А це, Петре Абрамовичу, кошовий отаман славного Війська Низового честь мені віддав своїм візитом.
11 Столиця тогочасної Новосербії, нині Кіровоград.