— Ну добре, йди.
Тарловський, певно, розгубив по дорозі хитринки з очей і жарти, якими щедро водно сіяв, — прийшов поважний, сторожко глянув на отамана.
— Як же то ти, твоє преподобіє, — почав суворо Калнишевський, — досі не признався мені, що ти не простий і не «дикий піп», а до вінценосців бував наближений?
— Рід людський хворий гріхами і ввержений у яму нещасть, — пробував іще віджартуватися Тарловський, та поник під важким поглядом кошового, слухав.
— Велено мені відправити тебе до Глухова під вартою.
— Воля Господня, — зітхнув священик, опустивши голову. — Хто впав у глибоку стремнину, вийти звідти неспроможний…
— То ось що, попе… Жаль мені тебе, бо знати не знаю і духом не чув, що то за Сокальський, якого присилають мені. Але гріх мав би я перед Богом, коли б тебе за вірну службу та в кайдани віддав. Іди сьогодні ж зі Січі. Та далеко йди, щоб не ближче Тору[12], словом, до Барвінкової Стінки чимчикуй. Є там хутір Воскресенівка. Поселяни церковцю побудували, а попа не мають. Тож служи там Богові й товариству до кращого часу.
…Слова Скирти заронили зернину підозри в душу Калнишевського. А й справді, чого хотів Румянцев: покарати Тарловського (але ж не впоминався за ним більше) чи прислати саме цього випещеного, з ріденькою, ніби приклеєною, борідкою, попика? Масноокий він і в’юнкий, і козацтво січове — знає давно про це Калнишевський — недолюблює його.
— Де Тарловський, панове старшини, — відказав по довгій мовчанці кошовий, — колись повім вам. Та тільки знайте, що не кривду, а добро вчинив я йому. А Сокальський… Бог його знає. Київський він, то міг про гнів Воєйкова від когось почути. Але поговоримо про діло. Не присилав, бува, Залізняк своїх посланців на Січ?
Обличчя Скирти розпогодилося, він зиркнув на зраділого Саранчу, сказав тихо:
— Ясновельможний пане кошовий! Два уманці, Поламаний і Бочка, під виглядом торгових людей прибули вчора на Січ з білетом від Залізняка.
— Кличте їх сюди! — скинув бровами Калнишевський.
Саранча прожогом метнувся до виходу, і невдовзі перед кошовим стояли два парубійки в поношених свитах.
— Б’є вам чолом Максим Залізняк, кошовий отамане, — поклонився старший з виду парубок. — Він нині під Уманню, завтра Умань упаде — підуть гайдамаки всю Україну визволяти. Просить вас батько Максим виступити з Військом Низовим на злуку. І переказував, що є в гайдамаків золота грамота від самої цариці, в якій вона велить народові православному вибитися з–під кормиги лядської і з’єднатися соборно під скіпетром царським.
— Де грамота? — простяг руку Калнишевський.
— Грамота ця в самого Залізняка, кошовий отамане. Та ти не сумнівайся, справжня вона, з Петербурга царициним гінцем прислана. Що звелиш переказати гайдамацькому отаманові?
Довго мовчав Калнишевський. Билися в тяжкому герці одна з одною думки, і змагала віра невіру, і не заздрив більше кошовий отаман відважному Максимові, який пішов на те, на що не зважився б він сам. Була вже мить, коли він готовий був кликнути: «Скликайте раду!», та тут же спам’ятався від думки: «А що, коли цариця злякається великого козацького походу? Чого доброго, не на ляхів, а на нас пошле військо. В турка тоді просити помочі?» Так, він провадив колись річ про турецьке підданство, коли допекло, та хіба ж це гоже — від православних до невірних вдаватися, що гірше зневажатимуть віру, ніж ляхи? Чого домігся Петро Дорошенко, що запосяг? Куди ж подітися чайці–небозі, коли нагряне царський гнів? А може, не нагряне? Є грамота чи нема її, а гайдамаки пліч–о–пліч з царськими солдатами б’ються проти конфедератів. Треба не гаючись слати гінця до Румянцева, а нині…
— Ось моє слово, панове, — рік отаман. — Усе військо не може виступати під Умань, бо немає на це згоди царської, а ми — царські. Хай Саранча залишається тут. А ти, Гавриле, йди з посланцями на Буг, Мертвоводь, Громоклею і від свого імені підіймай Бугогардівський полк. Тільки затям: попадешся — не радився ти зі мною. Бо не одного мене каратимуть за самочинність — Січ нашу обернуть у руїни й попіл!
На другий же день примчав зі степів осавул Макар Ногай, отаман каральних загонів. Він спинив змиленого коня перед куренем кошового, кликнув до джури:
— Гукни отамана!
Калнишевський сам вийшов на кінський тупіт, він аж скоробився, почувши зухвалий вигук осавула; на гнідому рисакові, нагнувшись уперед, сидів ставний козарлюга зі засмаглим темно–синім обличчям і скісними татарськими очима. Звик отаман до того, що не шапкує перед ним осавул, відчував навіть дивний страх перед ним — владним і жорстоким, але такої непоштивості ще не зазнавав досі ні від кого; Калнишевський стиснув ефеса шаблі й проказав тихо, тамуючи гнів:
12 Нині Слов’янськ.