— Не на добро оте братання, — мовив Саранча. — Так і жди веремії.
Велетні зупинилися, вгатив Журман Лабзу долонею по рамені, вдоволено крекнув:
— Ну, братчику, й набив же ти мені пику!
— Кріпко? — питає Лабза.
— Дуже кріпко.
— То давай миритися. Вип’ємо?
— Вип’ємо.
Курінний отаман сам налив зі сулії повні кухлі сивухи, подав побратимам із Титарівського куреню, що вічно гендричилися і миру межи них ніколи не бувало.
Перехилили разом, витерли рукавами вуса.
— Тож кажу тобі, братчику, — повів Журман, — що на свої очі бачив відьму. Тільки не переч, бо вдарю. Позаторік, я тоді ще аргатував у полковника Чорноти, на сам Святвечір йду до худоби, аж гульк — білий собака біля ноги треться. Як я його вперіщу палицею по шиї, бо знай: білий пес на Свят–вечір то достеменно відьма. І що гадаєш: на Різдво вранці дивлюся — іде задвірками сусідка, шия звернена, стогне. Я за нею…
— То була відьма родима, бо з хвостом, — перебив Лабза. — А є ще роблені відьми — оті злющі! Бо їх матері — відьми родимі — праведних дівчат на чортиць перевертають. Візьме свою дочку, поставить між ножами та й каже їй три рази через голову перекинутися. А тоді вхопить за потилицю рукою і тисне, аж поки піна з рота не піде, а на ножах кров виступить. Я таку відьму бачив…
— То дурниці, — не здавався Журман. — У тій слободі, де я аргатував, жив Хома Провора. То в нього змій був. Він жар їв, вуглем с… а з вух дим ішов!
— А це вже брешеш! — скочив Лабза і зацідив побратима у вухо.
Хитнувся казан, вилилася юшка, почали збігатися в коло козаки, хто обставав за одним, хто за другим — і розпалився на базарі кулачний бій.
Старшини гуляли в курені кошового отамана. За сирном[15], що аж угинався під судіями з медом, інжирними та папоротними горілками, заставленим вуджениною, салом, ковбасами, фруктами, сиділи генеральні старшини: писар Іван Глоба, суддя Павло Головатий, булавничий, хорунжий, паланкові полковники, деякі курінні отамани і серед них Антін Головатий, осавул Макар Ногай і піп Сокальський.
Калнишевський пив мало. Він чекав, поки, за звичаєм, прийдуть до нього на ралець[16] майстри з Гасан–баші. Почастує їх медом, а тоді й самому можна буде набутися. А ще тривожне передчуття негоди проймало його. Раду треба завтра скликати, бо сказано навесні в похід на турка йти, а він не знає, що відповість козацтво, уманською різнею розбурхане, Коднею упокорене, каральними експедиціями Ногая озлоблене. Кошовий зиркнув на осавула: засмагле обличчя Макара збрижилося зморшками, жовна випнуті, скісні очі злі, а влади над ним не має кошовий отаман і припинити його гонитву за гайдамацькими недобитками не в силі — виконує Ногай царську волю, і ключі від пушкарні в Ногая, тож до суду над замкнутими колодниками й не знатиме Калнишевський, хто сидить у січовій зброярні–тюрмі.
Не йдуть майстрові на ралець… Уже пополудні, а їх нема. Не на подарунки чекає отаман, а на увагу й дотримання звичаю, бо коли звичай на Січі ламається, не жди добра. О, вже чутно тупіт на дворі — певно, йдуть. Калнишевський наливає у поставці меду, та під вікном затягують колядку хлоп’ячі голоси:
Засміялися старшини, дослухаючись: це школярі січової школи колядують свою власну віршу; скривився Сокальський, невдоволений такою легковажністю своїх вихованців; повеселів кошовий отаман.
Вийшли старшини на поріг: чималий гурт підлітків оточив велику шестикутну зорю, обличчя хлопців поважні й червоні від морозу, клубками йде пара з ротів, добре дбають школярі перед куренем кошового отамана — знають, що коляду дадуть тут щедру.
Усміхається Калнишевський на порозі, а міхоноша не ликом шитий: знає, що ясновельможний пан отаман рідко коли сміється, а якщо вже веселий, то й щедрим буває, — підбіг до самого та ще й приказав:
— Віншую вас, пане отамане, цими святами, щоб ви їх випровадили, а других дочекали в мирності, радості й веселості!