— Постій, отамане. Перед тим, як віддати булаву, послухай, що маю спитати. А тоді купно розсудимо, як бути з тобою. Кажи, де подівся наш старий зацний лицар Гаврило Скирта?
Калнишевський підвів голову, відповів спокійно:
— Не знаю, чесне товариство.
— По Умані, — лункішав голос Саранчі, — він повернувся на Запоріжжя — над Громоклеєю перебував у своєму зимівнику. Однієї ночі хтось підпалив зимівника, а по Скирті слід пропав. Може, осавул Ногай відповість, де він?
— Ваша воля, — так само спокійно мовив Калнишевський. — Питайте в Ногая.
Тоді два велетні вивели вперед на смерть переляканого осавула, і заволав Журман:
— Де Скирта, Ногаю?
— Там, там він, — показав осавул рукою на пушкарню, і тоді кулак силача, немов гиря, опустився на голову Ногая, і сикнула кров з його очей і вух.
Юрба, сп’яніла від учиненого вбивства, ринула до пушкарні. Старшини розбіглися чимдуж по куренях, бо почалося таке, чого ще не бачила Січ на Підпільній. Натовп покотився, мов з прорваної греблі кипляча бурхать, вмить упали залізні двері січової тюрми. Там, на кам’яній, зацвілій памороззю долівці, сиділи в дибах в’язні, чекаючи на кару.
Козаки випускали гайдамаків на волю, шукали Гаврила Скирту.
Знайшли. Старий сидів на долівці в кайданах, давно вже закостенілий. Саранча упав на коліну перед мертвим побратимом, шарпав його, кликав, а потім схопився на ноги й крикнув, вихоплюючи з піхов шаблю:
— Смерть убивцям!!
Юрба розшаленіла. Кришилися вугли старшинських будинків, ламалися двері, дзеленчало скло з розбитих вікон, у смертельному страху втікало старшинство зі Січі до тихих, закосичених важким інеєм плавнів.
Калнишевський разом з попом Сокальським вибралися через горище на волю і побрели снігами до Новосіченського ретраншементу.
Свято білої зими… свято білої зими… — цокали дзиґарі в кишені каптану; з гіркотою й винувато дивився Калнишевський в очі дівчини. Що тобі сказати, голубко?.. Навіть найсильнішій людині важко згадувати свою ганьбу, якщо вона й викуплювалася потім не один раз хоробрістю, добром і честю. Ні, ти не повинна знати того, що кошовий отаман за два дні по бунті повернувся на Січ у супроводі коменданта новосіченської залоги секунд–майора Микульшина… Що за місяць суворим судом судили бунтарів: Журмана повішено, в Івана Саранчі відібрано зимівник на Самарі, самого ж послано у стадники[17], а твого Панаса Тринитку з кількома десятками сіромах відправлено під конвоєм на Азов до фортечних робіт.
«Дав тобі Бог лебединий вік, отамане, — сказав Тринитка після присуду, — тож хай подарує він тобі ще й такий журавлиний крик, як оце ти мені даруєш за мою віру в совість і розум твій».
А коли виводили засуджених зі Січі, зайшов до канцелярії Сисой Шалматов, зняв шапку і, поклонившись, мовив тихо:
«Спасибі, Петре Івановичу, за хліб–сіль. Прощавай назавжди».
І пішов слідом за Триниткою, залишаючи володаря Запорізьких Вольностей осиротілого, зі спустошеним серцем.
— Не знаю, лебідко, де він. Ой, не знаю… Пішов за Калміус без тебе, бо мусив іти сам. Та нема вже його там. А де — Бог відає…
Покотилися сльози в дівчини і впали, пекучі, на руку Калнишевського. Пішла. А сльози пекли, палили, печія добиралася до серця, і відчув отаман, що воно болить по–батьківському за втраченими синами, без яких йому завжди чужим бути серед людей.
Розділ одинадцятий
Століттями замкнені сімома замками, залізні ворота Ор–капу[18] висіли, перекошені, на гаках, — ніхто вже їх не лагодив відтоді, як крізь них пройшла Друга російська армія князя Василя Долгорукова. Шістнадцять фортечних веж — від Бористену до Гнилого моря, — колись начинених грізними яничарськими гарнізонами, німували, збайдужіло дивлячись сліпими бійницями на споконвічно ворожий північний світ. Кримська земля, визволена від Османів і петербурзьким дипломатом генералом Щербатовим проголошена на вічу в Карасу–базарі незалежною, без ремства й перевірок впускала тепер несподіваних союзників на свої степи.
Новий начальник бахчисарайського гарнізону Іван Максимович Синельников у супроводі ад’ютанта в’їхав на Перекопський вал повозом, запряженим парою татарських бахматів.
Життя полковника входило у звично суворий і по–військовому точний триб. Служба тривала, кар’єра росла, казенний ридван котився вузьким перешийком, віддаляючи Синельникова щораз далі від світу, який ненароком відкрився йому в білокам’яній столиці, викликавши в душі бурю протесту й інакомислія, що аж ніяк не личить офіцерові, зобов’язаному престолові присягою.