Вперед! У Бахчисараї чекає на нього багато справ. Адже Крим–Гірей не був останнім ханом. У столиці Кримського ханства владарює сьогодні недолугий Сахіб, а в почекальні Потьомкіна в Петербурзі, застоявши чергу за кошовим отаманом, чекає ще один нащадок Чингісхана, брат Сахіба — калга Шагін–Гірей.
Обер–шталмейстер Лев Наришкін сам об’їжджав буйних аргамаків, що їх подарував Калнишевський його сіятельству. Потьомкін готувався до подорожі до Москви.
Завтра в дорогу. Нині він ще граф, а за тиждень його вже називатимуть князем Таврійським, а може, і… найвищим титулом. Сталося!
У негліже, розкуйовджений, Потьомкін чухмарився перед дзеркалом. Налив з графина горілки й цокнувся з однооким двійником.
— Будь здоров, всесильний князю Таврійський! Будь здоров, ваша велич…
Григорій Олександрович круто повернувся від дзеркала, поставив келиха на стіл, око втупилося у двері.
— Ні, чорта з два! — промовив голосно. — Тепер підслуховуйте, ви всі вже в мене у жмені.
Він нервово заходив по кабінеті, зупинився біля стола, погляд упав на книгу в саф’яновій оправі — отак вона лежить тут і досі не розкривана, хоч минуло, мабуть, більше місяця, як її підсунула своєму фаворитові цариця. Що ж воно за цабе? А–а, Вольтер. Я так і знав. Ну, матінко, недовго й ти фіґлюватимеш з ним. Досить уже Росії французького просвітительства та його ідей. Ми вже мали час переконатися в тому, що досить. І крім того, двір — не Академія наук… Ану–ну, що ж то за така мудрість у тому вольтеріанстві?
Потьомкін навмання розгорнув книгу, пробіг очима перші рядки сторінки.
«Ставши генералом єзуїтського ордену, — читав генерал–аншеф французький текст, — Ігнатій Лойола розробив головні засади політики єзуїтів, за якими шпигунство, обман, підкупи, наклеп, убивство стали офіційно визнаними засобами діяльності ордену… 1662 року папа проголосив його святим».
— Ого! — Потьомкін уже з цікавістю читав далі.
«Замолоду майже божевільний, переслідуваний видіннями Святої Діви й дияволів, мало не потрапивши стараннями батьків до будинку для душевнохворих, він утікає до Віфлеє–ма, потім до Барселони, Парижа. За юродиві ідеї у паризькому богословському колежі його шмагають різками, та врешті у Римі він знаходить учнів…»
— Впертий, люблю таких.
«Отже, якщо ви хочете прославити своє ім’я, будьте божевільним, аби лише ваше божевілля відповідало духові часу, в якому живете. Може статися таке, що вас повісять, але якщо цього не станеться, то, можливо, на вашу честь ще воздвигнуть вівтарі».
— О мосьє Вольтер, ви воістину мудра людина! — вигукнув Потьомкін. — Недурно, матінко… П’ю за вас, філософе, і за божевільних упертюхів! — Він надпив з келиха. — Маєте рацію, світ належить сильним і спритним. Шибеницю ми обминули — на нас чекають вівтарі. І, як каже Біблія, — а я мало не став ченцем, — «між ранком і вечором вороги твої розпадуться, а з ними пропадуть і почесті їх, і вмруть вони, не дійшовши до розуму».
Він ще раз повернувся до дзеркала: на нього дивилося неблимне й жорстоке у своїй мертвоті скляне ліве око, яке замінило живе, що його втратив тоді, коли вперше пішов ва–банк, у правому ж причаїлася злість. Потьомкіну враз згадалися страшний фізичний біль, і приниження, і розпука, що охопили його тоді, коли доктор Массо одягнув на голову камер–юнкера скісну чорну пов’язку й дозволив вставати.
Куди тепер? До цариці — просити її жалощів? До царициних апартаментів на посміх придворним, на глум кавалергардам і лакеям? Все пропало. Проклятий Орлов… І відімстити нема сили.
Залишив записку цариці, в якій подякував за милості, й подався в далеку дорогу — до підмосковної Троіце–Сергієвої лаври, де поклав собі продовжити своє існування у чернечій рясі.
Гра то була чи відчайдушний рішенець — не міг би нині сказати, бо тоді, один раз за життя, він був насправді нещасливий. Але в душі таки жевріла надія: матінка–цариця встигла ж бо спізнати його силу й пристрасть під час найпотаємніших зустрічей у її алькові. І надія та не зрадила. Не встиг він ще висвятитися в монастирі, як прибув від цариці посланець з листом, в якому вона наказувала Потьомкінові очолити депутацію від башкирів, татарів і калмиків до Комісії нового уложення.
— О пресвятий Сергію, я поклонюся тобі й чималу жертву принесу церкві, якій ти покровительствуєш, тільки допоможи мені ще раз, останній раз у житті! Благослови мене на те, що я задумав.
Потьомкін перебивався з хліба на квас поза царським двором, Орлови росли і завдяки війні досягли свого апогею. Російські брандери[22] під командою Олексія, який, до речі, не знав ні флоту, ні правил морського бою, увірвалися до Чесменської бухти біля острова Хіосу й дощенту спалили турецьку ескадру; Григорія призначено головою військової ради. Бачив Потьомкін, що не здобути йому висоти на штатських загумінкових посадах, і він, одягнувши мундир майора, подався на театр воєнних дій у розпорядження князя Прозоровського.
22 Спеціально оснащені судна для підпалювання ворожих кораблів.