— Не картай, Павле… То правда, не так я жив, як треба. Але ж бо мав я добрі наміри. Школи, церкви, екзерциції. Гм, просвітитель Кулябка… А навіщо все це, коли не зуміли ми викохати лицарів, що захистили б ті школи? Прийде лиха година — в один день позамикають двері, вікна дошками поперехрещують, і нове покоління вже темним піде по світі. Світло науки живе лише тоді, коли рука тримає зброю… Від Азова до Дніпра нові фортеці будують: ось якогось дня вийде з тих фортець військо і запряже увесь народ у кріпацьку темряву.
І свої допоможуть, є вже таких чимало, ладних сісти слабшим на шию… Ніколи я, Павле, про таке не думав, і тепер страшно говорити, але… якби–то наш Калниш повернув цабе від Дунаю на Волгу…. Та не зробить він цього, побоїться.
Любимський слухав мовчки, лише в очах переливалися каламутні пересмуги, наче він щось розв’язував, та в один мент зробити цього не міг. Уляна стежила за Павлом і вже знала, що він знову зникне, і знала, що колись він зникне з її очей назавжди. Тугою пасла його німі думки й благословляла їх, бо вірила, що чинитиме він лише добро.
Важко сопучи, дихавичний Кулябка встав і підійшов до Павла. Любимський зрозумів по очах старого, що він хоче поговорити віч–на–віч, взяв його рукою поза спину і провів до світлиці, де на стінах сиротіли батькові шаблі й пістолі.
— Зайшов якось до мене, — тихо почав Кулябка, — один утікач із Дніпровської лінії, з Петровської фортеці, що на Азові. Признався мені парубок, що потрапив туди яко засуджений військовим судом за участь у різдвяному бунті на Січі. Два роки гарував на лінії і втік. Перебув якийсь час біля колишнього січового попа Тарловського, що тепер у Барвінковій паланці парафію займає, а далі наважився проситися до мене аргатом…
— Чому якраз до вас? — Павло пильно дивився на Кулябку, бачив, що той чогось недоговорює.
— Та бо… як–не–як, полковником був… маєтки маю, є при чому… А втім, що мені таїти, Павле. До Тарловського до Воскресенівки приходили від Пугачова емісари. Отож піп прислав до мене того парубійка як до давнього побратима кошового отамана. Щоб я з ним, Калнишевським, переговорив. Та не для мене це… Де ж мені шукати отамана, коли його на Січі немає. Я парубка притримав, поки ти вернешся. Може, щось придумаєш. Ти знаєш, я ребелії не хвалив ніколи. Але тепер…
— Хвалити Бога, ви хоч на старість посміливішали. — Любимський взяв під руку Кулябку й відчинив двері світлиці. — Ходімо. Покажіть мені того втікача. Ми собі ніколи не простимо, якщо пропустимо нагоду зв’язати запорізьких козаків з яїцькими.
…Вдосвіта з Лубен на Ромоданівський шлях виїхали два вершники.
— Щороку на Покрову — у Воскресенівці тоді престольний празник — Тарловський у парафіяльному садку при церкві заставляє всілякими стравами столи і пригощає всіх, хто заходить, — розповідав Панас Тринитка, їдучи поряд з Любимським. — Чутка про ту предивну гостинність дійшла і до нас, каторжних, на Азов. «Ото б утекти хоч на один деньок та набревкатися досита», — зітхали землекопи, і я зітхав, аж поки не дізнався, що той піп — не хто інший, як наш–таки січовий «дикий піп» Тарловський. Сказав мені про це мій побратим іконописець Сисой Шалматов.
— Шалматов? — здивувався Павло. — Він аж там опинився? Сисой — мій дружба весільний.
— Ось бачиш, світ вузький, як ступа. Скільки не товчи, не колоти пшоно, а зеренце до зеренця прикотиться. Скоро здибаєшся з ним… Кріпко ми товаришували з Сисоєм, ото й пішов він слідом за мною зі Січі. Допитався до Воскресенівки і за давнім знайомством розписував Тарловському його церкву, та все на Приазов’я вирушав, від бекета[25] до бекета мандрував, поки не знайшов мене. Ну, гадаю, чорт чорта пізнав, на пиво покликав, нашим очам не перший базар — утік я з лінії, тільки мене й бачили. Та до пива у тій Воскресенівці я допався аж за рік. Степом тоді крізь бекети пройти було годі — зловлять, то вже й колоди не минеш. Зиму я перебився якось на Федотовій косі в рибалок–зимарів, а навесні обійшов пішки довколишніми дорогами, куди ще лінія не дотяглася — через Токмак, Комиш, — і таки доплентався до хлібосольного попа. Саме був Великдень, то не обминали старці парафії Тарловського. Одне слово, сів я поміж жебраками до столу, пасу очима преподобного, а той частує та й приказує: «Ми люди прості, частуйтеся як вдома. Нам аби хліба скибку, сяку–таку рибку, солі дрібчину та горілочки чарчину — заморимося, чхнемо та й знову почнемо». А я йому відказую з–за столу теж примовкою: «Не бий, не волочи, у горілці язик намочи, усю правду скажу». Він глип на мене, дивився, дивився, потім підходе та й мовить упівголоса: «То ти, джуро отаманський?» — «Той же Савка, лиш на інших санках», — відказую. «Ну, то будеш мені, Савко, за свічкогаса в церкві. Ще на Січі вподобав тебе». Отак з Панаса я Савкою став. А цієї осені на престольному празнику були вони. Та й досі, певно, чекають…
25 Курені, в яких розміщалися прикордонні залоги.