Пахомій стояв, побитий градом Павлових слів, і, як тільки той замовк, закричав у шаленстві:
— Апостат! Апостат![26]
Він ударив ногою у двері — в коридорі караульних чомусь не було; прискочив до Любимського, у скаженій люті бив його кулаками, а потім виштовхнув надвір.
Спочатку Павло не міг отямитися. Що сталося? На страту ведуть? Світло різко ударило в очі, свіже повітря наповнило легені, у голові запаморочилось. І тут він зрозумів, що над ним не казематна низька стеля, а бездонне високе небо, яке він таки побачив. Побачив! Павло відкинув назад голову, простягнув до неба руки і за цю мить щастя готовий був умерти.
Довкруж не було нікого. Як це так, що нема нікого? Іди собі куди хочеш? Ні, цього не може бути… Він кудись рушив іти, важко переставляючи закостенілі від сидіння ноги, хиталися висока дзвіниця, й баня Преображенського собору, і вежі — усе хиталося, а врешті стрімливо лягло вниз.
Коли розплющив очі, величні будівлі стояли прямо, а він лежав горілиць на кам’яному подвір’ї. З натугою підвівся, тоді побачив перед собою знайоме бородате обличчя. Його преосвященство привітно усміхнувся й мовив:
— Любимський, ти житимеш на волі. А добрий будеш, то й на велику землю відпущу.
Досифей дивився на полотняно бліде обличчя Іоанна Предтечі, облямоване густою чорною бородою, і ловив кожен порух м’язів його лиця, кожний зблиск очей: невже тепер, коли побачив світло, він схоче повернутися до темниці?
— Чим я заслужив на таку ласку?
— Ти був покірний, — відповів Досифей. — Ми навіть, ти ж знаєш, дозволили тобі сидіти без кайданів.
— Спасибі, але як я міг бути непокірний у домовині?
— Не лихословив, як тоді…
— Кому я мав лихословити? Солдати на військовій службі, вони теж не вільні, а та людина, що приходила до мене, своєю природою нещасливіша за мене. Хіба є смисл читати гієні проповідь про чистоту?
— Ти маєш рацію. Але я вірю, що не повернеться язик твій знову супроти мене. Тобі присуджено довіку гнити у темниці, я ж дарую тобі світло.
— За що ж усе–таки? Адже тут дарма нічого нікому не дають. Чи, може, я повинен сказати те, чого від мене вимагав мій напутник?
— Ти цього не скажеш, я знаю. Але для мене досить і того якщо не будеш проголошувати своєї правоти. Проте одну річ зробити мусиш. Послухай уважно. Я доручив інокові Пахомію зламати твою гординю. Він не справився з цим, тож заслуговує покарання. Твій напутник уже лежить зв’язаний на лобному місці біля Рибних воріт, засуджений до п’яти десятків канчуків. Ти виконаєш присуд над своїм ворогом. Ходімо!
Павло пішов за Досифеєм.
Бліде сонце вже ховалося за фортечні стіни. Ще трохи, ще трохи сонця…
Пахомій лежав долілиць на помості, зв’язаний ремінною волокою. Він повертав то в один, то в другий бік голову, відчай корчив його обличчя, низьке чоло рясніло краплинами поту, переляканими очима дивився на Любимського і тихо скавучав.
Погляд Павла прикипів до невеликого предмета, що лежав на землі поряд з нагайкою, і він нагнувся.
— Ну що, напутнику, — промовив, піднімаючи дротяну вирву, — ти вже переконався у справедливості законів? Признавайся тепер у своїй винності. Кажи: «Я винен».
Досифей тамував вдоволену посмішку. Він стояв збоку й чекав, чекав нетерпляче, поки засвистить нагайка в руках Предтечі, поки він почне башлувати ченця. Тоді шляхетне обличчя філософа покриється лудою звіра, і стане він з Предтечі Іродом, а зі світу архімандрита навіки щезне образ ув’язненого пророка.
— Я не винен, — простогнав кат. — Ти винен, що не впокорився мені. Що я міг зробити, коли не мав права тебе катувати?
— Для кожного свої засоби, Пахомію. Для філософа — слово, для ката — нагайка. Я витримав, а чи витримаєш ти? — Павло стрелив пугою у повітрі. — Отже, тепер за мною сила і закон. Я шмагатиму тебе доти, доки не збрешеш на себе. Тебе огортає страх болю, мене огортав страх власного безчестя. Ваше преосвященство, — Любимський глянув на Досифея, який враз спохмурнів, — я зараз почну. Якщо на десятому ударі Пахомій не набреше на себе, що він винен, хай тоді він б’є мене. І тоді ви остаточно переконаєтеся у моїй силі або ж слабкості.
26 Єретик.