* * *
То — пантофлі? Довгий халат?
І собаку кімнатного?
І кохати — закабаляти?
Ах, ти така…
Хай щастить. Хай нас Бог простить.
Най нас чорт. Най нас чорні димове.
Відгорілося. Відкурілось.
Перетрушуймо попілець.
Із багать, із брунатних снів,
із довіри в обіруч —
в моногамію? Згага ж днів
повсякчасно мучить?
Прощавай. Мабуть, більше тебе
не побачу. Навіщо — бачити?
Лжива ладо! Швартуйся до берега,
де собака, халат і тапочки.
Розірвеш? Розметеш? — Ущент?
На лахміття? у клоччя? в друзки?
Обійдеться. Аби з очей —
то й із серця зникають друзі.
ВИРОБНИЧИЙ ОБРАЗОК
Робітники сіли обідати,
примостившись у цеховому подвір'ї.
Хто — на лаві, хто — на жорстві,
а хто — так-таки на землі в холодочку.
Дістають — той кефір,
той — ковбасу, той — редьку,
а той, сівши під зіржавілою акацією,
густо посолений хліба шмат.
Лектор лекцію розпочав
під дружній хрумкіт.
Говорив про поезію —
робітники мовчали.
Говорив про культ особи —
мовчали робітники.
Тільки булькало в пляшці,
в пересохлому горлі булькало.
Говорив про робочий клас.
А той сидів, солодко позіхаючи,
і слухняно чекав
кінця.
ЗИМОВІ ДЕРЕВА
Перший розділ
* * *
Куріють вигаслі багаття,
собаки виють до зірок,
а в річці місяць, мов латаття,
доріс до повні і розмок.
І в ртутній спеці фіолету
він невимовне довго чез,
лишившись тільки для прикмети,
як цятка сяєва небес.
Самотність аркою провисла
над райські кущі в пригри снів.
Шукай по них щасливі числа,
так, як раніше ти умів:
той день, як від земної тверді
найперше сонце відійшло,
і той, що мітить знаком смерті
ще нерозгадане число.
А ти іще посередині,
ще посередині твоє.
Отож, радій вечірній днині,
допоки в ребра серце б’є.
IX. 1967
* * *
Сиве небо обрієм пролилося.
Лиловіє Труханів острів.
І Дніпро у моїх очах,
катери і автомобілі.
І не розхлюпати себе,
і не витримати,
за тамбережні гони
серця не виплескати.
Гримить радіо. Надсадне тріщать сороки.
Натужно здіймається автобус угору.
А ти відкритий — для всіх чотирьох вітрів,
відкритий, як шлюз,
з котрого
не витікає вода.
Жалами витягнулись трамваїв гальма.
Човен моторний, задерши ніс,
полишає чорну розбіглу тінь.
Баржа — під жовто-зеленими вогнями,
за баржею — жовтувата вода.
Вижовкни, світе мій,
споловій мою душу, ранній,
хай запізно омолодитись,
та зарано ще — старіти.
Вижовкни, світе мій,
від води і від берега вижовкни,
споловілим піском упади
на захмелену душу,
поки я, мов баржа, обважнений,
як шлюз з невитіклою водою,
поки пізні плавці на воді —
застряглими спогадами у горлі.
Бронзові, як жарини,
з давнини, з теміні упокореної
вихопляться ліхтарі,
як півні з прохолоди.
Ліхтарі — то про тишу вистояну,
ліхтарі — то про спогад вистражданий,
ліхтарі — то трішечки теплоти,
а більше туги.
А тобі ж хіба до тужінь?
Ти даремно не увіруєш в доброчесність,
у власну не увіруєш глупоту,
в те, що всі твої совісті і гризоти
вигадані, як злодії ночі.
Вони обкрадають тебе,
вигадані з тобою живуть
(ждуть, принишклі,
поки засвітяться ліхтарі),
потім накочуються
і п'ють з тебе душу:
присмоктами хвиль,
присмоктами недолюбленого,
присмоктами незбагненного,
присмоктами недопитих спогадів.
А ти не бережешся, ні?
А ти — не бережешся?
Думаєш — вистачить на віки?
На рік бодай — вистачить?
Не муч мене.
О не муч,
річко спогадів,
забуття мого,
річко тиші.
Сиве небо, пролите обрієм,
витишений Труханів острів,
тамбережні колючі присмерки —
то все не кожної ж миті
западає, виповнюючи
тебе наче шлюз, із котрого
ніколи не витікає вода.